Стрімголов. Історія одного життя

Фактично ми з Мелом і далі підтримували зв’язок ще років із п’ятнадцять, хоча під поверхнею завжди вирували тривожні підводні течії. Переважно це, вочевидь, стосувалося Мела, адже він не міг почуватися повністю вільно у питанні власної сексуальності і бажав фізичного контакту зі мною, тоді як я, оскільки визначився із сексуальною орієнтацією, відкинув усі свої ілюзії та надії щодо нього.

Остання наша зустріч виявилася не менш двозначною. У 1978 році я відвідував Сан-Франциско, куди також приїхав і Мел з Орегону. Він перебував у нетиповому для нього збудженому стані й наполягав на тому, щоб ми разом пішли до лазні. Я ніколи не був у таких закладах — лазні для гомосексуалів у Сан-Франциско мене не приваблювали. Коли ми роздяглися, я помітив, що Мелова шкіра, раніше така бездоганно молочно-біла, тепер укрита коричнюватими плямами кольору кави з молоком. «Так, це нейрофіброматоз, — сказав він. Брат також на нього хворів. Я гадав, ти маєш це побачити». Я обійняв Мела й заплакав. Згадав про Річарда Селіга, який свого часу показав мені лімфосаркому — невже усі чоловіки, яких я кохаю, приречені страждати від страшних хвороб? Полишивши лазню, ми попрощалися і радше офіційно потиснули один одному руки. Після того не зустрічалися й не писали один одному.

Під час нашого «медового місяця» я мріяв, що ми проведемо разом усе життя, навіть щасливо доживемо до старості — тоді мені було двадцять вісім. Зараз мені вісімдесят, і я намагаюся відтворити яку-не-яку автобіографію. Я ловлю себе на думці про Мела, про нас обох, про ті давні, ліричні, невинні часи, міркую, що могло з ним трапитися, чи він ще живий (нейрофіброматоз, або хвороба Реклінгхаузена — звір непередбачуваний). Цікаво, чи прочитає він те, що я зараз пишу, і чи хоч із трохи більшим теплом згадає, якими ми були — запальними, молодими і дуже збентеженими.

Якщо після тактовної відмови Річарда Селіґа («Я не такий, але ціную твоє ставлення і теж люблю тебе — по-своєму») я не почувався зневаженим чи нещасним, то фактично гидливе відторгнення Мела дуже глибоко мене вразило, позбавляючи, як я гадав, усякої надії на життя, сповнене справжньої любові, пригнічуючи, змушуючи замикатись у собі й шукати розради у наркотичних фантазіях і насолодах.

Упродовж двох років перебування у Сан-Франциско я втягнувся у таку собі невинну дволикість — змінював білий халат інтерна на шкіру звіра й пускався у подорож на байку, але тепер я занурювався у дволикість іще темнішу, ще небезпечнішу. З понеділка по п’ятницю я повністю присвячував себе пацієнтам в університетській лікарні, та на вихідних не сідав за байк, а вирушав у віртуальну подорож — наркотичну — з коноплею, насінням пурпурового в’юнку чи ЛСД. Ці мандри я втаємничував, нікому про них не розповідав, не згадував жодній душі.

Якось один приятель запропонував мені «особливу» сигарету, однак що у ній такого особливого, він не сказав. Я нервово зробив затяжку, тоді ще одну, і ще, а потім жадібно докурив усю. Жадібно, бо вона викликала те, на що ніколи не була здатна конопля — розкішне, майже до оргазму, відчуття шаленої глибини й наповненості. Я запитав, що було у тій сигареті, і приятель сказав, що вона містить амфетамін.

Я не знаю, наскільки схильність до залежностей пов’язана чи зумовлена обставинами або ж душевним станом. Усе, що я знаю — це те, що після тієї насиченої амфетаміном сигарети я потрапив на гачок і перебував на ньому упродовж наступних чотирьох років. У стані цієї рабської залежності було неможливо спати, не хотілося їсти, усе оберталося довкола того, як додатково збудити мозкові центри задоволення.

Під час боротьби з амфетаміновою залежністю (а я швидко перейшов від швидко всотуваної марихуани до метамфетаміну, що вживають перорально чи внутрішньовенно) я прочитав про досліди Джеймса Олда над пацюками. Їм у мозкові центри винагороди (прилеглі ядра й інші глибокі підкіркові структури) вживлювали електроди, і вони могли стимулювати ці центри натисканням важеля. Вони смикали важіль безупинно, аж поки не помирали від виснаження. Накачавшись амфетаміном, я почувався безпорадно заведеним, немов один із Олдових пацюків. Я вживав усе більші й більші дози, змушуючи серце несамовито калатати, а кров’яний тиск — підскакувати до майже летального рівня. Цей стан характеризувався ненаситністю — наркотику ніколи не було достатньо. Екстаз від амфетаміну був беззмістовним і абсолютно самодостатнім — нікого й нічого я не потребував для «завершення» насолоди — вона була цілковитою, всеосяжною, але зовсім пустою. Усі інші спонуки, цілі, інтереси, бажання розчинялися в екстатичній порожнечі.

Я тоді мало задумувався над тим, як це впливає на моє тіло і, очевидно, на мій мозок. Я знав деяких людей на Масл-біч та Веніс-біч, які померли від передозування амфетаміном, тож мені пощастило, що я не дістав серцевого нападу чи інсульту. Я і розумів, і не розумів, що ходжу по краю прірви.