Стрімголов. Історія одного життя

У понеділок вранці я незмінно повертався до роботи у розбалансованому, майже нарколептичному стані, але, гадаю, ніхто не усвідомлював, що на вихідних я перебував десь у міжзоряному просторі, був здрібнений до розмірів нашпигованого електродами пацюка. Коли мене запитували, що я робив на вихідних, відповідав, що був «далеко», проте ніхто, вочевидь, навіть не здогадувався, наскільки «далеко» і у якому сенсі.

* * *

Наразі у неврологічних часописах вийшли друком кілька моїх статей, та я сподівався на дещо більше — виставку на щорічній конференції Американської неврологічної академії (АНА), що мала невдовзі відбутися.

Із допомогою неперевершеного факультетського фотографа і мого друга Тома Долана, який поділяв моє захоплення біологією океану та безхребетними, я від зйомки західних пейзажів перейшов до фіксування невидимих для ока об’єктів невропатології. Ми невтомно працювали над створенням якомога кращих знімків, що ілюструють непомітну для неозброєного ока появу роздутих до величезних розмірів аксонів, характерних для хвороби Галлервордена-Шпатца, дефіцит вітаміну Е у щурів чи інтоксикацію від імінодіпропіонітрилу у мишей. Ми перетворили їх на великі діапозитиви на кольоровій плівці «Кодахром» і змайстрували спеціальний освітлюваний негатоскоп для просвічування їх зсередини, а також доповнювали знімки підписами. У нас пішло кілька місяців на те, щоб зібрати це воєдино, спакувати, а потім змонтувати для демонстрації на конференції АНА, що мала відбутися у Клівленді навесні 1965 року. Наш показ увінчався величезним успіхом, як, власне, я і сподівався. Я зловив себе на тому, що, попри свою звичну сором’язливість і стриманість, тягнув людей до цих слайдів, без угаву теревенячи про те, якими захопливими й цікавими є ці три різновиди аксональної дистрофії, такі різні з точки зору клініки й розташування, проте такі подібні на рівні аксонів і клітин.

Ця виставка була для мене можливістю заявити про себе, сказати американському неврологічному товариству: «Ось він, погляньте, на що я спроможний», — так само, як чотири роки тому завдяки рекорду з присідань у Каліфорнії я заявив про себе атлетичному товариству на Масл-біч.

Я побоювався, що після завершення резидентури у червні 1965 року залишуся без роботи. Проте після виставки ілюстрацій аксональної дистрофії пропозиції працевлаштування посипалися з усіх Штатів, серед них були дві особливо цінні — від Ковена й Олмстеда з Колумбійського університету, а також від Роберта Террі, знаного невропатолога з Медичного коледжу Альберта Ейнштейна. Мене вразила як новаторська робота Террі, коли він у 1964 році прийшов до Каліфорнійського університету, так і останні застосування ним знахідок електронної мікроскопії у дослідженнях хвороби Альцгеймера. Тоді мене найбільше цікавили дегенеративні захворювання нервової системи, що розвивались як у молодому віці, наприклад хвороба Галлервордена-Шпатца, так і в літньому — на кшталт хвороби Альцгеймера.

Певно, я міг лишитися в університеті, жити у будиночку в каньйоні Топанґа, але все ж відчував, що мушу просуватися далі, а саме — вирушити до Нью-Йорка. Я усвідомлював, що життя у Каліфорнії пропонувало забагато спокус і насолод, розумів, що потрапляю в залежність від цього сумнівного легковажного життя, не кажучи вже про іншу залежність — наркотичну, що дедалі більше посилювалася. Відчував, що мушу поїхати кудись, де зможу загартуватись і спробувати справжнє життя, де зможу присвятити себе роботі й, можливо, розкрити чи створити своє справжнє «я», виокремити власний голос. Попри зацікавлення аксональною дистрофією, на якій спеціалізувалися Ковен і Олмстед, я хотів займатися чимось іншим, тісно поєднати невропатологічні та нейрохімічні дослідження. Новий коледж Ейнштейна пропонував спеціальні міждисциплінарні стипендії в галузі невропатології та нейрохімії (ці дві дисципліни були поєднані завдяки генію Солу Корі), тож я пристав на цю пропозицію.[169]

* * *

Упродовж трьох років у Каліфорнійському університеті я працював на повну силу, без жодної відпустки. Я раз у раз ходив до шефа, грізного (хоча й люб’язного) Августа Роза з проханням надати мені кілька вихідних, та він непохитно відповідав: «Для тебе, Сакс, що не день — то відпочинок». Після цього я злякано йшов геть, відмовившись від цієї ідеї.

Але я не полишав своїх поїздок на мотоциклі на вихідних, часто відвідував Долину смерті, іноді — Анза-Борреґо.[170] Мені подобалися пустелі. Зрідка навідувався до Баха-Каліфорнії,[171] проймаючись відчуттям цілковито іншої культури, хоча дорога за межами Енсенади[172] була дуже вибоїста. До завершення резидентури в Каліфорнійському університеті й переїзду до Нью-Йорка я намотав понад 160 тисяч кілометрів на мотоциклі. До 1965 року транспортний потік на дорогах ставав усе щільнішим, особливо на Сході, тож мені більше не вдавалося насолодитися їздою, життям на колесах так само вільно й весело, як під час перебування в Каліфорнії.