Стрімголов. Історія одного життя

Пізніше, працюючи невропатологом у Бронксі, я стикався з випадками, коли янгольський пил (фенциклідін, або РСР) вводив людей у стани, схожі на шизофренію, що часом безперервно тривали цілими місяцями. У багатьох із них відбувалися напади, а в значної кількості енцефалограма суттєво відрізнялася від норми як мінімум упродовж року після вживання наркотику. Один із моїх пацієнтів убив свою подружку, перебуваючи разом із нею під дією РСР, а потім узагалі не пам’ятав про це. (Задовго після того я описав цей заплутаний трагічний випадок і його не менш заплутані й трагічні наслідки у книзі «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха».)[178]

РСР ввели в обіг у 1950-ті роки як знеболювальний препарат, але до 1965-го його в медицині вже не використовували через важкі побічні ефекти. Більшість галюциногенів в основному впливають на серотонін, що є одним із численним мозкових ней­ромедіаторів, проте РСР, на кшталт кетаміну, послаблює медіаторну дію глутаміну, і його дія є набагато небезпечнішою і тривалішою, ніж в інших галюциногенів. Відомо, що він є причиною структурних пошкоджень і хімічних змін у мозку пацюків.[179]

Літо 1965 року було для мене надзвичайно складним і небезпечним, оскільки між завершенням резидентури в Каліфорнійському університеті й початком нового етапу у Коледжі Ейнштейна я мав у своєму розпорядженні цілих три бездіяльних місяці.

Я продав свого вірного BMW R60 і на кілька тижнів подався до Європи, де придбав нову, скромнішу модель, R50 на заводі BMW у Мюнхені. Спершу я поїхав до невеликого селища Ґунценгаузен поблизу Мюнхена на могили моїх предків. Деякі з них були рабинами й обрали собі ім’я Ґунценгаузен.

Потім я попрямував до Амстердама, що тривалий час був моїм улюбленим європейським містом. Містом, у якому десять років тому відбулося моє статеве хрещення, знайомство з гомосексуальним життям. Під час попередніх відвідин я зустрічався з деякими людьми, і зараз під час званого обіду познайомився з молодим німецьким театральним режисером на ім’я Карл. Елегантно вбраний, з умінням чітко висловлювати думки, він дотепно й зі знанням справи говорив про Бертольда Брехта, чимало п’єс якого сам поставив на сцені. Я вважав його освіченим і чарівним, але не розглядав його привабливість у сексуальних категоріях і припинив про нього думати, коли повернувся до Лондона.

Тож я був дуже здивований, коли кілька тижнів по тому отримав від нього листівку з пропозицією зустрітися в Парижі. (Мама побачила цю листівку, поцікавилася від кого вона — можливо, в неї закралася легка підозра. Я відповів: «Просто старий друг», і ми облишили цю тему).

Це запрошення заінтригувало мене, тож я подався до Парижа мотоциклом і на поромі. Карл винайняв затишний номер у готелі зі зручним двоспальним ліжком. Під час цього довгого вікенду ми оглядали визначні місця і між тим кохалися. Я привіз із собою запас амфетамінових пігулок і прийняв їх зо двадцять, перш ніж ми пішли в ліжко. Розгарячілий від збудження і жадання, якого я не відчував до вживання препарату, я з усією пристрастю віддався цьому заняттю. Вражений моєю палкістю та ненаситністю, Карл запитав, що на мене найшло. Амфетамін, відповів я, показавши йому пляшечку. Він із цікавості взяв одну пігулку, вподобав ефект, узяв ще одну, і ще одну, і ще, і невдовзі вже, як і я, палав бажанням, збудившись так, наче перебуває в «оргазмотроні»[180] Вуді Аллена. Не знаю, скільки годин минуло, перш ніж ми, цілком виснажені, відсторонилися один від одного, а тоді після невеличкого перепочинку продовжили кохатися.

Мабуть, зважаючи на обстановку й кількість вжитого амфетаміну, було не надто дивно, що ми металися, немов тварини під час статевого полювання, але я точно не очікував, що після цієї пригоди ми закохаємося один в одного.

Повернувшись у жовтні до Нью-Йорка, я писав Карлові палкі листи, на які отримував не менш палкі відповіді. Ми обожнювали один одного, уявляючи, як проживемо разом довге життя, сповнене кохання і творчості — Карл реалізовуватиме себе як митець, я — як науковець.

Але згодом почуття почали згасати. Ми задавалися питанням, чи пережитий нами досвід був справжнім і щирим, зважаючи на величезний сплеск хтивості, спричинений вживанням амфетаміну. Це питання було для мене найпринизливішим — чи ж могла закоханість — таке високе поривання — скотитися до чогось суто фізіологічного?

Листопад минув у ваганнях між запевненнями й сумнівами, ми кидалися з краю до краю. З настанням грудня закоханість остаточно минула, і (не жалкуючи і не заперечуючи дивної лихоманки, що охопила нас) ми вже не бажали продовжувати листування. В останньому листі до нього я написав: «Мої спогади про гарячкову, збудливу, безпричинну радість... зникли безповоротно».

Три роки тому я отримав від Карла листа, де він писав, що збирається переїхати до Нью-Йорка. Мені було цікаво його побачити, знову зустрітися з ним після того, як я зав’язав із наркотиками.