Стрімголов. Історія одного життя

— Олівере, ти ідіот! У тебе вітрянка! Ти недавно оглядав когось із оперізувальним лишаєм?

Я ствердно кивнув. Два тижні тому в Бет-Авраамі я якраз оглядав старого з лишаєм.

— Experientia docet,[181] — сказала Керол. — І тепер тобі не лише з підручників відомо, що лишай і вітрянку викликає один і той самий вірус.

Розумна, шляхетна, талановита Керол, яка сама боролася з юнацьким діабетом і протистояла упередженням проти жінок і чорношкірих у її професії, згодом стала деканом у Маунт-­Синаї й упродовж багатьох років відігравала ключову роль у забезпеченні права жінок-лікарів і небілих лікарів на шанобливе й рівноправне ставлення. Вона так і не забула той випадок із хірургами в Маунт-Зіоні.

Переїхавши до Нью-Йорка, я ще більше захопився наркотиками. Почасти до цього мене підштовхнуло розчарування у любовній історії з Карлом, а почасти те, що моя робота просувалася вельми кепсько, і відчуття, що я не мав би ставити на перше місце науково-дослідну роботу. У грудні 1965 року я часто телефонував на роботу й казав, що захворів, цілими днями не з’являючись у лабораторії. Я постійно вживав амфетамін і дуже мало їв. Унаслідок цього я схуд на цілих 36 кілограмів за три місяці і заледве терпів вигляд свого змарнілого обличчя у дзеркалі.

У переддень нового року посеред амфетамінового екстазу в мене раптово трапився проблиск, і я сказав собі: «Олівере, без допомоги ти до наступного нового року не дотягнеш. Хтось має втрутитися». Я відчував, що в основі моєї залежності та саморуйнації лежать дуже глибокі психологічні проблеми, і якщо за них не взятися, я постійно повертатимуся до наркотиків і рано чи пізно уколошкаю себе.

Близько року тому, під час мого перебування в Лос-Анджелесі, друг сім’ї Августа Боннард, яка сама була психоаналітиком, порадила мені сходити до такого-то фахівця на прийом. Я нехотя подався до рекомендованого нею доктора Сеймура Берда. На його запитання: «Що вас до мене привело, містере Сакс?» — я відрізав: «Запитайте доктора Боннард — це вона мене направила».

Я не лише опирався самій цій справі — більшу частину часу я був просто обкуреним. Перебуваючи під дією амфетаміну, можна почуватися легко й безтурботно, події немовби змінюють одна одну з блискавичною швидкістю, але все зникає безслідно.

На початку 1966 року ситуація була кардинально іншою. Тоді я сам вишукував по Нью-Йорку психоаналітика, розуміючи, що без допомоги я приречений. Спершу я з недовірою поставився до доктора Шенґолда через його молодий вік. Що за життєвий досвід, які знання, яку лікувальну силу можна почерпнути від людини, заледве старшої за мене самого? Невдовзі я зрозумів, що переді мною людина виняткової вдачі й широти розуму, людина, яка може пробити мою оборону, і яку не зіб’є з думки моє красномовство, людина, яка відчуває, що я міг би витримати й з користю пройти через глибокий аналіз і вир заплутаних почуттів, які є частиною перенесення.

Проте Шенґолд від самого початку наполіг, що це спрацює лише за умови, якщо я зав’яжу з наркотиками. За його словами, наркотична залежність зробила мене недосяжним для психоаналізу, і він не міг далі працювати зі мною, якщо я не припиню їх вживати. Вочевидь, Берд також про це думав, утім так і не озвучив, тоді як Шенґолд утовкмачував мені цю думку під час кожного прийому. Мене нажахала згадка про те, що я можу бути «поза зоною досяжності», однак ще моторошнішим здавалося втратити Шенґолда. Я ще перебував у напівпсихотичному стані через амфетамін, вживати який я не припинив. Згадуючи свого брата Майкла, який потерпав від шизофренії, я поцікавився у доктора Шенґолда, чи й у мене проявилася ця недуга.

— Ні, — відповів він.

— У такому разі це просто неврастенія? — запитав я.

— Ні, — знову сказав він.

Я не став далі розпитувати, ми відклали це питання, і так і не знайшли відповіді на нього вже упродовж останніх сорока дев’яти років.

* * *

Тяжким для мене видався 1966 рік — я відчайдушно намагався зав’язати з наркотиками, моє дослідження зайшло в «нікуди», і я усвідомлював, що воно ніколи не приведе «кудись», що я не маю необхідних задатків, щоб стати дослідником.

Я міг би і далі шукати розраду в наркотиках, якщо б не мав роботи, як варто сподіватися, творчої і такої, що приносить задоволення. Для мене життєво необхідно було знайти щось значуще — і таким для мене став прийом пацієнтів.

Коли у жовтні 1966 року я розпочав клінічну роботу, моє самопочуття одразу поліпшилося. Я вважав, що мої пацієнти прекрасні, й піклувався про них. Почав випробовувати свої сили в медицині та лікуванні, а в першу чергу — відчуття незалежності й відповідальності, якого я не мав під час практики в резидентурі. Мій потяг до наркотиків зменшився, і тепер я був набагато відкритішим до психоаналізу.