Стрімголов. Історія одного життя

Ще раз якось я перебував під кайфом у лютому 1967 року, і, парадоксально, але ця обставина, на відміну від усіх попередніх подібних випадків, мала для мене творчий поворот і вказала на те, що мені слід було би зробити й було мені під силу: написати вартісну книгу про мігрень, а потім, можливо, й інші книги. Це було не просто туманне відчуття свого потенціалу, а дуже чітке, виразне бачення майбутньої неврологічної праці й письменницької діяльності, що прийшло до мене у стані наркотичного сп’яніння, але нікуди не зникло, коли я вийшов із нього.

Я більше ніколи не вживав амфетамінів, попри те, що часом понад усе хотів їх знову (мозок наркомана чи алкоголіка вже ніколи не стане таким, як раніше: спокуси й імовірність зірватися нікуди не зникають). Водночас я вже не був поза зоною досяжності, і за допомогою психоаналізу можна було щось вдіяти.

Насправді я гадаю, що він ще багато разів рятував мені життя. Тоді, у 1966-му, мої друзі не думали, що я протягну до тридцяти п’яти років, а я і сам не був впевнений. Проте завдяки психоаналізу, добрим друзям, задоволенню від клінічної роботи та письменницької діяльності, а найбільше — удачі, — мій вік, попри всі очікування, перевалив за вісімдесятирічну позначку.

Я і досі двічі на тиждень ходжу до доктора Шенґолда, так само, як і упродовж майже п’ятдесяти попередніх років. Ми дотримуємося усталених правил поведінки — він для мене завжди «доктор Шенґолд», я для нього — «доктор Сакс»; проте ми зважаємо на них тому, що можемо собі дозволити таку свободу спілкування. Щось подібне я завжди відчуваю у спілкуванні зі своїми пацієнтами. Вони можуть мені розповідати, а я — запитувати про речі, що були б неприйнятними у звичайному спілкуванні між людьми. А найголовніше — доктор Шенґолд навчив мене приділяти увагу, прислухатися до того, що лежить за межами свідомості й мови.

Я відчув величезне полегшення, коли у вересні 1966 року полишив роботу в лабораторії та почав приймати хворих у клініці головного болю у Бронксі. Я гадав, що основною моєю турботою буде головний біль і побіжно — деякі інші недуги, та невдовзі виявилося, що ситуація може бути значно складнішою, принаймні у пацієнтів із так званою класичною мігренню, що може не лише завдавати чималих мук, а й тягнути за собою цілу низку симптомів, яких вистачить на цілу неврологічну енциклопедію.

Багато хто з цих пацієнтів розповідав, що відвідували своїх інтерністів, гінекологів, офтальмологів чи ще якихось фахівців, але не отримували від них належної уваги. Це наштовхнуло мене на міркування про те, що не так із американською медициною, яка все більше й більше складалася з лікарів вузької спеціалізації. Натомість лікарів загальної практики, які становили основу піраміди, ставало все менше. Мій батько й двоє старших братів були лікарями саме загального профілю, а я виявив, що у випадку зі своїми пацієнтами почуваюся не як надспеціаліст із головного болю, а як терапевт, до якого вони мусили б звернутися у першу чергу. Я вважав своїм обов’язком з’ясовувати всі аспекти їхнього життя.

Якось до мене прийшов молодик зі скаргами на головний біль із нудотою, що траплявся з ним щонеділі. Перед кожним нападом болю він бачив мерехтливі зиґзаґи, тож поставити діагноз було неважко — класична мігрень. Я сказав йому, що існує засіб від цього — якщо під час появи зиґзаґів покласти під язик пігулку ерготаміну, це допоможе запобігти новому нападу болю. За тиждень він зателефонував мені надзвичайно схвильований. Пігулка спрацювала, і болю не виникло. «Нехай благословить вас Бог, лікарю!» — сказав він. А я подумав: «О Господи, хіба ж медицина — це складно?».

На наступних вихідних він більше на зв’язок не виходив, тож, зацікавившись, як у нього справи, я вирішив зателефонувати сам. Він досить апатичним голосом повідомив, що пігулка подіяла знов, але висловив неочікувану скаргу: йому нудно. Упродовж попередніх п’ятнадцяти років кожна неділя була присвячена мігрені — уся родина збиралася довкола нього, і він ставав центром уваги, а тепер усе зникло.

Ще за тиждень мене очікував терміновий телефонний дзвінок від його сестри, яка повідомила, що з ним трапився серйозний напад астми — довелося застосувати кисневу терапію та адреналін. У її голосі прозвучало припущення, що, можливо, це моя провина, що я певним чином «розхитав човен». Пізніше того ж дня я зателефонував пацієнту, і він розповів, що від нападів астми потерпав у дитинстві, а потім їх «витіснила» мігрень. Я пропустив цей важливий пункт у його історії хвороби, зосередившись лише на нинішніх симптомах.

— Можемо призначити вам щось від астми, — запропонував я.

— Ні, — відмовився пацієнт. — У мене дещо інше... Гадаєте, я маю хворіти щонеділі?

Його слова ошелешили мене, проте я відповів:

— Проаналізуймо це питання.