Стрімголов. Історія одного життя

Коли я завітав до його невеликої квартирки на Крістофер-стрит поблизу річки, мене огорнула завіса смердючого й аж густого від диму повітря. Сам Карл, який раніше вирізнявся елегантністю, тепер був неголеним, розпатланим і брудним. На підлозі валявся нечистий матрац, а на поличці над ним стояли коробочки з пігулками. Жодних книг, жодних згадок про його читацьке й режисерське минуле. Мені здалося, що тепер його абсолютно не цікавлять інтелектуальна й культурна сфери життя. Він став наркоторговцем, говорив лише про наркотики й був переконаний, що ЛСД врятує світ. Погляд Карлових очей був тьмяним і фанатичним. Мене надзвичайно спантеличило й шокувало побачене. Що сталося з цим вишуканим, обдарованим, культурним чоловіком, з яким я познайомився усього три роки тому?

Мене охопив жах і, почасти, почуття провини. Чи ж не я відкрив йому світ наркотиків? Чи був я до певної міри відповідальний за цю руйнацію колись інтелігентної людської істоти? З Карлом я більше не зустрічався. Уже в 1980-ті роки я чув, що він, хворий на СНІД, повернувся до Німеччини помирати.

Коли я навчався в резидентурі Каліфорнійського університету, моя приятелька з Маунт-Зіона Керол Барнетт повернулася до Нью-Йорка на резидентуру з педіатрії. Після мого переїзду до Нью-Йорка наша дружба відновилася, і пізніми недільними ранками ми часто навідувалися до ресторану Барні Ґрінграса (прозваного «Осетровий король»), щоб поснідати копченою рибою. Керол виросла у Верхньому Вест-Сайді і змалку ходила до Барні, де вільно оволоділа розмовною ідиш, прислухаючись до балаканини мовою, що гула у крамниці й ресторані.

У листопаді 1965 року я щодня вживав величезні дози амфетаміну, а слідом увечері, не в змозі заснути — у не менших кількостях хлоральгідрат, що мав снодійну дію. Одного разу, коли я сидів у кафе, мною раптово оволодів найшаленіший обман почуттів, що я описав у «Галюцинаціях»:

Коли я помішував каву, вона зненацька позеленіла, а тоді стала рожевою. Я вражено підняв очі й побачив, що у відвідувача, який сплачував рахунок біля каси, величезна голова з хоботом, немов у слона. Мене охопила паніка, я шпурнув на столик п’ятидоларову банкноту і, перебігши через дорогу, вскочив в автобус. Проте видавалося, що всі пасажири мають гладкі білі голови, подібні до гігантських яєць, з величезними блискучими очима, що нагадували складні фасеткові очі комах — здавалося, вони рухаються ривками, що підсилювало враження про них як про моторошних позаземних істот. Я усвідомлював, що марю, що не можу зупинити процеси, що відбуваються у моєму мозку і що треба принаймні зовні зберігати самовладання — не панікувати, не волати й не впадати у кататонічний стан перед лицем потвор із комашиними очима, які оточували мене.

Коли я вийшов із автобуса, довколишні будівлі охопила хитавиця, і вони рухалися з боку в бік, немов прапори на сильному вітрі. Я зателефонував Керол.

— Керол, — тут же сказав я, щойно вона взяла слухавку. — Я телефоную попрощатися. Я божеволію, стаю психічно хворим, несповна розуму. Це розпочалося сьогодні вранці і стає дедалі гірше.

— Олівере! — вигукнула Керол. — Що ти зараз вживав?

— Нічого, — відповів я. — Саме тому я й так перелякався.

Керол на мить замислилася, а тоді запитала:

— А що ти якраз припинив уживати?

— Точно! — відповів я. — Вживав у величезних кількостях хлоральгідрат, а минулої ночі він закінчився.

— Олівере, ти — бовдур, — сказала Керол. — Вічно ти заходиш надто далеко. Ти заробив собі білу лихоманку.

Керол сиділа зі мною, доглядала, підтримувала мене упродовж усіх чотирьох днів безпам’ятства, коли мене накривала загрозлива хвиля галюцинацій і марень — ця жінка була єдиною стійкою у цьому хаотичному, розбитому на друзки світі.

Наступного разу я у паніці зателефонував їй через три роки — одного вечора зненацька відчув легку нудоту й запаморочення, а також безпричинне збудження. Я не міг заснути, стривожено зауваживши, як у мене на очах окремі ділянки шкіри змінюють забарвлення. Тоді я жив у квартирі милої літньої жіночки, яка роками боролася зі склеродермією — дуже рідкісним захворюванням, під час якого шкіра поступово ущільнюється й усихає, спричиняючи деформації кінцівок і часом вимагаючи їхньої ампутації. Марія страждала від цієї недуги понад п’ятдесят років і якось із гордістю сказала мені, що її випадок є прикладом найдовшого життя, відомого медицині за такого діагнозу. Коли посеред ночі мені примарилося, що шкіра змінює структуру, твердне й стає подібною до воску, мене пронизав здогад: у мене також склеродермія, «швидкобіжний» її різновид! Насправді я про таке ніколи не чув — склеродермія зазвичай характеризується найбільш млявим перебігом порівняно з іншими захворюваннями. Проте рано чи пізно завжди трапляється перший випадок тієї чи тієї недуги, тож я вирішив, що також вражу медичне товариство першим у світі проявом гострої форми склеродермії.

Я зателефонував Керол, і вона з чорним портфелем у руках прийшла мене оглянути. Вона поглянула на мене — я лежав із високою температурою, а шкіра була вкрита пухирями — і сказала: