Стрімголов. Історія одного життя

Я мав квартиру у Ґринвіч-Віллиджі, і якщо дороги не засипало снігом, їздив на роботу до Бронкса мотоциклом. Підсідельної сумки я не мав, але ззаду мотоцикла була міцна підставка, на якій я міг за допомогою еластичних пасів надійно закріпити потрібні речі.

У рамках свого проекту з нейрохімії я мав видобувати мієлін — жирову речовину, що вкриває великі нервові волокна, сприяючи швидшій передачі ними нервових імпульсів. Тоді лишалося багато відкритих питань: чи є мієлін у безхребетних (якщо його можна було видобути), чи відрізнявся він за структурою чи складом від того, що вкривав нервові волокна хребетних? За піддослідних тварин я обрав дощових черв’яків. Вони мені завжди подобалися, до того ж мали величезні нервові волокна, укриті мієліновою оболонкою, крізь які стрімко передавалися імпульси — це їм давало змогу у разі небезпеки пересуватися рвучкими широкими рухами. (Через це я десять років тому вирішив працювати саме з дощовими черв’яками для вивчення демієлінізувальних наслідків ТОКФ).

У саду коледжу я влаштував черв’якам справжній геноцид: для отримання пристойної проби мієліну потрібні були тисячі піддослідних тварин. Я почувався немов Марія Кюрі, яка оброб­ляла тонни уранініту, щоб отримати дециграм чистого радію. Став справжнім експертом у розсіканні нервового стовбура та церебрального вузла єдиним швидким рухом, готуючи густу драглисту масу, багату на мієлін, до розділення на фракції та центрифугування.

Я ретельно нотував усе в лабораторному журналі — грубому зеленому фоліанті, який я часом брав із собою додому, щоб увечері над ним помізкувати. Це стало для мене фатальним. Якось уранці я проспав і, поспіхом збираючись на роботу, недостатньо міцно закріпив на багажнику свій дорогоцінний журнал, у якому містилися докладні експериментальні дані за дев’ять місяців, і коли я мчав швидкісною автомагістраллю Крос-Бронкс, він вислизнув з-під ослаблених пасків і злетів з підставки. Зупинившись на узбіччі, я побачив, що шаленим потоком журнал аркуш за аркушем рве на шмаття. Я зробив дві чи три спроби метнутися на проїжджу частину, щоб дістати його, та зважаючи на щільність і швидкість транспортного потоку, це було божевіллям. Тож усе, що мені лишалося, — безпорадно спостерігати, як вилітають останні аркуші з мого журналу.

Діставшись лабораторії, я втішав себе тим, що принаймні маю сам мієлін, який можу дослідити, розглянути під електронним мікроскопом і відновити таким чином деякі втрачені дані. Упродовж наступних тижнів мені вдалося значно просунутися в роботі, і я дещо підбадьорився, попри деякі інші неприємності — наприклад, коли я угвинтив імерсійний об’єктив мікроскопа крізь кілька незамінних скелець.

Ще гірше, на думку мого керівника, я примудрився накришити гамбургером не лише на лабораторному столі, але й в одній із центрифуг, яку використовував для очищення мієлінових зразків.

А потім мене спіткав остаточний і незворотний удар: я загубив мієлін. Він просто зник — можливо, я помилково змів його у смітник — не знаю як, але цей крихітний зразочок, на збирання якого знадобилося десять місяців, безповоротно зник.

Було скликано нараду: ніхто не заперечував моїх здібностей, але і мої вади ніхто спростувати не міг. Керівники цілком дружелюбно, проте жорстко сказали: «Сакс, ви становите загрозу для лабораторії. Чому би вам не займатися прийомом пацієнтів — так від вас буде менше шкоди». Отаким був ганебний початок моєї клінічної кар’єри.[176]

Янгольський пил — що за чарівна, мелодійна назва! Хоча й оманлива, тому що її наслідки можуть бути далеко не такими чарівними. Почавши у 1960-ті безрозсудно вживати наркотики, я готувався спробувати практично все, і, знаючи мою невгамовну, небезпечну цікавість, один друг запросив мене на «вечірку» янгольського пилу, що мала відбутися на котромусь із горищ Іст-Віллиджа.

Я трохи запізнився, вечірка вже розпочалася. Дійство, що постало переді мною, коли я відчинив двері, було таким сюрреалістичним, таким абсурдним, що чаювання у Божевільного Капелюшника[177] у порівнянні з цим могло здатися втіленням пристойності й здорового глузду. Усередині було з десяток людей — збуджених, розчервонілих, дехто з них мав запалені очі, дехто заточувався під час ходьби. Якийсь чолов’яга видавав пронизливі верескливі звуки, стрибаючи по всій кімнаті довкола меблів — певно, уявляв себе шимпанзе. Інший — «приводив до ладу» свого сусіда, визбируючи на його руках уявних комах. Ще один — випорожнявся просто на підлогу й грався з фекаліями, пальцем малюючи на них візерунки. Двоє з присутніх не рухалися, перебуваючи у заціпенінні, а ще один — кривлявся та верз казна-що — якусь незв’язну мішанину, що була схожа на «словесний салат», характерний для шизофренії. Я зателефонував до екстреної служби порятунку — усіх, хто був на вечірці, забрали до Белв’ю, причому декому довелося провести в лікарні не один тиждень. Я був надзвичайно радий, що запізнився і не спробував цього янгольського пилу.

* * *