Стрімголов. Історія одного життя

Під кінець 1976 року на одному із зібрань АСТ до мене підійшов юнак, якого звали Джон П. і сказав: «Я найвизначніший туреттик у світі, маю найскладнішу картину синдрому з усіх, які вам коли-небудь доведеться побачити. Я можу розповісти вам про синдром Туретта те, що більше нікому не відомо. Хочете я буду вашим зразком для дослідження?». Ця пропозиція, у якій по-чудернацькому змішалися претензійність і самозаперечення, заскочила мене зненацька, втім запропонував зустрітися у мене в кабінеті, після чого вирішити, чи буде подальше вивчення плідним. Він звернувся до мене не як людина, яка потребує допомоги чи лікування, а як об’єкт дослідження.

Побачивши швидкість і складність його тиків і словесних висловлювань, я подумав, що під час прийому варто було б мати під рукою відеомагнітофон, тож домовився про оренду найкомпактнішого на ті часи магнітофона — «Соні Портапак» (він важив близько дев’яти кілограмів).

Ми провели два ознайомлювальних сеанси — Джон говорив цілковиту правду. Я направду ніколи не бачив такої складної і серйозної картини, як та, яку він мені показав і з якою мав жити — навіть не читав і не чув нічого, що хоча б віддалено нагадувало її; подумки уже охрестив це «надсиндромом Туретта». Тішився, що роблю відеозаписи, позаяк деякі з його тиків і дивакуватих елементів поведінки проявлялися за долю секунди, а часом два чи й більше відбувалися одночасно. Неозброєним оком важко було охопити всі прояви захворювання, та завдяки магнітофону я міг упіймати їх усі й передивитися у сповільненій зйомці чи окремими кадрами. Також міг переглядати відео разом із Джоном, який часто розповідав мені, про що він думав чи що відчував під час того чи іншого нападу. Таким чином, думав я, варто вміти аналізувати тики подібно до того, як аналізують сновидіння. Напевно, тики можна назвати «легким шляхом» до підсвідомості.

Пізніше я відмовився від цієї думки через те, що, як мені здавалося, більшість тиків і різновидів тикозної поведінки (стрімкі випади, стрибки, гавкання) виникають як реакційні чи спонтанні збудження стовбура мозку чи смугастого тіла і в цьому розумінні є біологічно, але не психічно зумовленими. Проте траплялися очевидні винятки, особливо що стосується копролалії — непереборного судомного вживання слів-паразитів чи нецензурної лайки (і її рухового еквіваленту — копропраксії, або ж потягу до непристойного жестикулювання). Джон полюб­ляв привертати увагу, дратувати чи ображати інших. Манія випробовувати межі суспільства, межі пристойності не є рідкістю серед людей із синдромом Туретта.

Найбільше мою увагу привернув дивний звук, який Джон часто видавав під час нападів тику. Я записав це на плівку, а тоді відтворював у сповільненій зйомці, розтягуючи звуки, і зрозумів, що це насправді німецьке слово — «verboten!»[253] — тикозною швидкістю вимови зіжмакане до єдиного нерозбірливого шуму. Коли ж сказав про це Джону, він відповів, що цим словом німецькомовний батько звертався до нього, коли він мав тики в дитинстві. Я надіслав копію цього запису Лурії, який захоплено назвав це «інтроекцією батькового голосу у вигляді тику».

Я почав схилятися до думки, що чимало різновидів тику і тикозної поведінки трималися десь посередині між мимовільним і зумисним, десь поміж рефлексами й діями, підкіркові за походженням, але часто наділені значенням і зумисністю — свідомою чи підсвідомою.

Якось улітку — Джон тоді саме був у мене в кабінеті — у відчинене вікно залетів метелик. Джон почав наслідувати, як він зиґзаґоподібно кружляє по кімнаті, різкими, безладними рухами голови й очей, виливаючи потік ніжностей і проклять. Він невпинно повторював: «Хочу тебе поцілувати, хочу тебе вбити», — згодом редукувавши це до «поцілувати тебе, вбити тебе, поцілувати тебе, вбити тебе». Через дві-три хвилини цієї метушні — здавалося, що поки метелик кружлятиме довкола, він не спиниться — я жартома сказав: «Якби ви справді зосере­дилися, то не помітили б цього метелика, навіть якби він опустився вам на носа».

Варто було мені це вимовити, як він схопився за кінчик носа й щосили рвонув його, немовби намагаючись зігнати величезного метелика, який був усівся туди. Я задумався, чи його бурхлива туреттична уява перетворилася на галюцинацію, змусивши Джона прийняти уявного метелика за справжнього й немовби насправді відчути його дотик на своїй шкірі. Складалося враження, що переді мною наяву розігрується якесь нічне жахіття.

Я напружено працював із Джоном в перші три місяці 1977 року, і це викликало відчуття дива, відкриття й інтелектуального збудження — ще сильніше за все, що відчував із літа 1969 року, коли почали пробуджуватися пацієнти, які страждали на постенцефалітичні синдроми. Я надзвичайно гостро відчув те саме, що й після зустрічі з Реєм — маю написати книгу про синдром Туретта. Я думав про те, щоб написати книгу, в якій Джон був би головним персонажем — можливо, моя розповідь мала б вигляд збірного опису або ж фактичного змалювання «дня з життя» людини з граничними проявами синдрому Туретта.