Стрімголов. Історія одного життя

Тоді я не мав на думці доповнювати свої нотатки історією доктора П., проте коли розповідав про нього студентам, наша зустріч зринула у мене в пам’яті. Того ж вечора записав його історію хвороби, назвав її «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха» і відправив до «Лондон рев’ю оф букс».

Мені й на думку не спало, що ця розповідь може стати заголовною у моїй збірці історій хвороб.

* * *

Улітку 1983 року на місяць поїхав до центру «Блу маунтін» — спільноти художників і письменників. Центр розташований на озері, що прекрасно підходить для плавання, і, крім того, у мене був із собою гірський велосипед. Я ще ніколи не перебував у подібному оточенні письменників і художників, і мені подобалося поєднувати роздуми і письмо наодинці з собою із товариським спілкуванням з іншими мешканцями за вечерею наприкінці дня.

Щоправда, упродовж перших двох тижнів свого перебування я був цілковито скутим і мучився від страшного болю: перестарався під час їзди на велосипеді, тому мені заклинило спину. На шістнадцятий день я натрапив на мемуари Луїса Бунюеля,[256] у яких вичитав фразу, де він висловлює страх втрати пам’яті й індивідуальності, як сталося з його літньою матір’ю, яка хворіла на слабоумство. Це раптом нагадало мені про Джиммі, моряка, котрий страждав на амнезію, що його я почав спостерігати у 1970-ті. Я одразу ж розпочав роботу: упродовж дванадцяти годин писав про Джиммі і до настання сутінок завершив його історію, назвавши її «Заблукалий мореплавець». Від сімнадцятого до тридцятого дня не написав жодного слова. Коли мене пізніше запитували, чи «плідно» я провів час у «Блу маунтін», то не знав, що відповідати: мав один надзвичайно плідний день і двадцять дев’ять абсолютно непродуктивних.

Я запропонував цю історію Бобу Сілверсу з «Нью-Йорк рев’ю оф букс». Вона йому сподобалася, та він висловив цікаву думку. «Можете показати свої записи про цього пацієнта?» — запитав він. Проглянувши консультаційні записи, які я робив під час кожного прийому Джиммі, Сілверс зазначив: «Багато з них є яскравішими й безпосереднішими за ті, що ви передали мені. Чому б вам не поєднати їх так, щоб ваша оповідь містила одночасно і думки, що виникли у вас одразу після огляду пацієнта, і міркування через багато років?».[257] Я дослухався його поради, й історія була опублікована у лютому 1984 року. Це неабияк мене підбадьорило, і упродовж наступних півтора року я надіслав йому ще п’ять історій, що згодом стали ядром книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха». Дружба й підтримка Боба, а також його безмежно дбайливе й конструктивне редагування є направду легендарними — якось під час мого перебування в Австралії він зателефонував, щоб запитати, як я поставлюся до того, що він замінить кому на крапку з комою. Крім того, саме він наштовхнув мене на думку написати чимало есеїв, за які я інакше б і не взявся.

Я і далі видавав окремі історії (деякі у «Нью-Йорк рев’ю оф букс», інші — у різних журналах на кшталт «Саєнс» і «Ґранта») і спершу навіть не думав, що вони можуть бути у певний спосіб поєднані. Колін і Джим Зільберман, мій американський видавець, вбачали у них певну настроєву й почуттєву єдність, але я не був певен, що їх можна об’єднати у книгу.

В останні чотири дні 1984 року я написав іще чотири історії, що потім увійшли до книги «Чоловік, який прийняв дружину за капелюха», задумуючи об’єднати їх у тетралогію, і, може, навіть у невелику книгу з назвою «Світ простоти».

Наступного місяця я навідав свого друга Джонатана Мюллера, який працював неврологом у лікарні VA у Сан-Франциско. Під час прогулянки парком Пресідіо, на території якого була розташована лікарня, він розповів, що цікавиться природою чуття нюху. У відповідь я розповів йому дві історії. Одну з них про чоловіка, який попри повну й невідворотну втрату нюху через травму голови почав уявляти запахи, властиві конкретним ситуаціям (чи, радше, переживати галюцинацію) — наприклад, бачачи, як вариться кава, він міг уявити, як вона пахне. Інша історія була про студента-медика, у якого через пристрасть до амфетаміну розвинувся надзвичайно чутливий нюх (насправді це була історія мого власного досвіду, хоча у «Капелюсі» я назвав студента Стівеном Д.). Наступного ранку, дуже довго сидячи за сніданком у в’єтнамському ресторані, я записав обидві історії, об’єднав їх під одним заголовком («Собака під шкірою») і відправив своїм видавцям. Я відчував, що «Капелюху» чогось бракує, і цю лакуну заповнив «Собака».