Стрімголов. Історія одного життя

Також я вважав, що після такого обнадійливого початку надзвичайно інформативним буде повноцінне комплексне обстеження, але застеріг Джона, що це буде по суті дослідженням, вивченням, а якогось терапевтичного ефекту очікувати не слід. Відповідно, обстеження має нагадувати «Розум мнемоніста» Лурії чи Фройдове «Тлумачення сновидінь». (Я постійно тримав ці дві книги з собою упродовж кількох місяців, коли ми проводили це «туреттичне дослідження».)

Щосуботи приймав Джона у себе в кабінеті, роблячи відеозаписи наших сеансів із двох ракурсів одночасно — одну камеру було спрямовано на обличчя і руки Джона, а інша знімала нас обох із ширшого кута огляду.

По дорозі до мене суботніми ранками Джон часто зупинявся біля італійської бакалійної крамниці й купував собі сандвіч і колу. Це була популярна бакалія, у якій завжди юрмилися люди — Джон завжди міг їх описати, чи радше дивовижним чином персоніфікувати так, що вони поставали немов реальні. Я читав Бальзака й процитував Джону його слова: «У моїй голові — все суспільство».

«У моїй також, — сказав Джон. — Проте у формі наслідування». Ці миттєві мимовільні імітації й наслідування нерідко мали відтінок пародії і глузування, тому люди, які оточували Джона, часом кидали на нього вражені чи обурені погляди, які він, своєю чергою, наслідував чи пародіював. Сидячи в кабінеті й слухаючи, як він змальовує і зображає подібні сцени, я почав задумуватися над тим, щоб піти з ним і побачити їх на власні очі.[254] Ця ідея викликала у мене значний сумнів — я не хотів, щоб Джон соромився від усвідомлення того, що він увесь час є об’єктом спостереження (чи, якщо бути точним, об’єктом запису на камеру, якщо б я взяв із собою «Портапак»), до того ж я не хотів втручатися у його життя поза нашими суботніми зустрічами. Однак я вважав, що запис дня чи тижня з життя такого надтуреттика матиме значну цінність — він зможе доповнити клінічні й феноменологічні кабінетні спостереження антропологічною й етіологічною перспективами.

Далі я зв’язався з командою творців антропологічного документального кіно — вони саме повернулися зі зйомок племені у Новій Гвінеї, — їх заінтригувала думка про існування свого роду медичної антропології. Проте вони захотіли 50 тисяч доларів за тиждень зйомки, а я не мав таких коштів — це було більше, ніж я заробляв за весь рік.

Я озвучив це Дункану Далласу (мені було відомо, що Йоркширське телебачення часом надає гранти для документальних польових досліджень), на що він відповів: «Чому б мені на нього не поглянути?». За кілька тижнів Дункан прибув до мене й погодився, що Джон був несхожим на все, що йому доводилося бачити до того, що він вміє чітко висловлюватися і добре подавати себе. Дункан захотів зняти про нього повнометражний документальний фільм, і Джон, який бачив документальний фільм «Пробудження», був у захваті від цієї думки. Однак на той момент я вже не почувався настільки захопленим й мене дещо турбував надмірний ентузіазм і, напевно, очікування Джона від своєї ролі. Я хотів далі провадити з ним спокійну дослідницьку роботу, а він мріяв про головну роль у документальному фільмі.

За його словами, йому було до вподоби «грати», влаштовувати «сцени», бути центром уваги, але потім він уникав тих місць, де він хоча б раз таку сцену влаштував. Як він сприйме те, що деякі з цих «сцен» чи «вистав» — ексгібіціоністських, однак зумовлених нападами тику — буде записано на відео, що їм буде надано незмінної форми, яку він не зможе знищити? Ми утрьох все ретельно обговорювали під час ознайомлювального візиту Дункана, і останній доклав усіх зусиль, щоб запевнити Джона, що той зможе приїхати до Англії й на будь-якому етапі долучитися до монтажу фільму.

Зйомки завершилися влітку 1977 року, і Джон був у захваті: демонстрував тики й гримаси, керований своєю недугою, проте водночас грайливий, — блазнював, імпровізував, наслідував за наявності публіки, почасти висловлювався обережно, розважливо й часто дуже зворушливо про життя людей, подібних до нього самого. Ми всі вважали, що зрештою отримаємо визначний, але виважений і дуже людяний документальний фільм.

Після зйомок ми з Джоном повернулися до наших спокійних спільних сеансів, але тепер я спостерігав у ньому певну напруженість — стриманість, якої не помічав раніше, і коли його запросили до Лондона для активної участі у процесі монтажу, він відхилив пропозицію.