Стрімголов. Історія одного життя

Після того мене охопило чудесне відчуття завершеності й звільнення. Я дописав книгу «клінічних історій», був вільною людиною і міг собі дозволити справжній відпочинок, якого не мав уже з десяток років. Знічев’я вирішив відвідати Австралію — я там ніколи не був, до того ж у Сіднеї живе мій брат Маркус із дружиною та дітьми. З його родиною ми зустрічалися, коли вони приїздили на золоту річницю весілля батьків у 1972 році, але відтоді їх не бачив. Я подався до Юніон-сквер у Сан-Франциско, де розташований офіс «Куантес»,[258] показав свій паспорт і сказав, що хочу полетіти до Сіднея першим доступним рейсом. «Без проблем», — відповіли у компанії, місць було достатньо, і в мене якраз лишався час, щоб заїхати в готель і згребти речі, після чого одразу ж попрямував до аеропорту.

Це був мій найдовший у житті переліт, проте час промайнув швидко, оскільки я жваво нотував у щоденник, і за чотирнадцять годин ми прибули до Сіднея. Коли робили коло над містом, я упізнав знаменитий міст і оперний театр. Я дав паспорт для контролю й збирався рушити далі, коли прикордонник запитав: «А віза?».

«Віза? — здивувався я. — Яка віза? Мені про це ніхто не сказав». Прикордонник, який перед тим був налаштований цілком дружелюбно, враз посуворішав: навіщо я прилетів до Австралії? Чи міг тут хтось поручитися за мене? Я відповів, що в аеропорту на мене чекає брат із родиною. Мені сказали присісти, поки його розшукали й пересвідчилися у чесності моїх намірів. Потім видали тимчасову візу на десять днів і після цього висунули попередження: «Ніколи так більше не робіть, інакше ми одразу ж вишлемо вас назад до Штатів».

Десять днів в Австралії сповнили мене сильним відчуттям радісного відкриття — я відкрив для себе брата, якого заледве знав (Маркус на десять років старший за мене і подався до Австралії у 1950-му); невістку Ґей, з якою я одразу ж зміг почуватися мов удома (вона поділяла мою пристрасть до мінералів і рослин, плавання і пірнання); юних племінника й племінницю, які подружилися зі своїм новим (і, на їхній погляд, екзотичним) дядьком.

Із Маркусом я шукав і зрештою знайшов стосунки, яких, як факт, ніколи не мав із братами в Англії. Це були взаємини, яких не міг мати з Девідом, котрий був настільки несхожим на мене — жвавим, чарівним, товариським; чи з Майклом, загрузлим у глибинах шизофренії. Я відчував, що з Маркусом — тихим, схильним до науки, задумливим і теплим — можу мати глибший зв’язок.

Крім того, я закохався у Сідней, а пізніше — в національний парк Дейнтрі та Великий бар’єрний риф у Квінсленді, що видався мені приголомшливо прекрасним і дивним. Розглядаючи унікальну австралійську флору й фауну, я згадав, як Дарвін був настільки вражений рослинами й тваринами Австралії, що записав у щоденнику: «Вочевидь, до роботи тоді бралися двоє окремих Творців».

* * *

Після злетів і падінь, що ми з Коліном пережили, працюючи над «Пробудженнями» й «Ногою», наші стосунки стали легшими. Якщо редагування «Ноги», що тривало роками, мало не вбило нас обох, то робота над «Капелюхом», як ми обоє називали цю книгу, була простою і відкритою. Багато історій із «Капелюха» вже надруковані, і Колін, окрім редагування решти, підказав, як можна розбити їх на чотири групи зі вступом до кожної.

Колін видав книгу в листопаді 1985 року, всього за шість місяців після завершення рукопису. Американське видання побачило світ у січні 1986-го зі скромним початковим накладом у 15 тисяч примірників.

«Нога» продавалася не надто добре, і ніхто не очікував, що книга неврологічних історій матиме комерційний успіх. Однак за кілька тижнів «Самміту» довелося випустити ще один наклад, а згодом — ще один. Поголос про книгу ширився, збільшуючи її популярність, й у квітні вона абсолютно неочікувано увійшла до списку бестселерів «Нью-Йорк таймс». Я гадав, що це якась помилка чи тимчасовий сплеск, але книга трималася у списку бестселерів упродовж двадцяти шести тижнів.

Найбільше схвилювало й здивувало мене навіть не те, що книга стала «бестселером», а потік листів до мене після її виходу. Багато хто з дописувачів зіткнувся з проблемами, які я змалював у «Капелюсі» — розлад сприйняття облич, музичні галюцинації тощо, — про які, однак, вони не зізнавалися нікому, а подекуди навіть і самим собі. Інші ж запитували про людей, яких я описав.

«Як там Джиммі, заблукалий мореплавець? — писали вони. — Передавайте йому привіт і найкращі побажання». Для них Джиммі, як і багато інших персонажів книги, існував насправді. Правдивість ситуацій і боротьби цих людей зворушувала серця й розум багатьох читачів. Вони могли уявити себе на місці Джиммі тоді, як гранично скрутне становище пацієнтів у «Пробудженнях» було практично нереально уявити навіть найспівчутливішим читачам.