Сварлива рок-зірка в літах

Він випровадив мене з вагончика прямо до абсолютно заіржавілого Ford Anglia 1957 року. На початку свого життя він був синім. Я подивився крізь задні вікна й побачив бетонну поверхню автомайданчика, тому що підлоги в машині не було. Жоден з покажчиків не працював. Я взяв машину,щоб перевірити на ходу. Панель приладів взагалі не світилася, тому вночі ви не могли б уявити, з якою швидкістю рухаєтеся, хоча за станом двигуна ви могли б добре зрозуміти, що він не дуже швидкий. Чого я тоді не знав, так це те, що він також був сумнозвісно ненадійним і ніколи не запускався вранці, або якщо його залишили більше ніж на шість годин. Можливо, найпомітнішим було те, що коли ви гальмували, машину вело праворуч. Це могло здатися дещо смертельним, і це було так, але я швидко навчився керувати ним незалежно від цього. Насправді, це не було проблемою – ви просто знали, що якщо вам потрібно загальмувати, ви також повинні одночасно смикнути кермо вліво, щоб утриматися на прямій лінії.

Це було чудово. Я хотів її.

- Скажу тобі ось що, синку. Це особлива машина, але тільки для вас я зроблю двигун і страхування, і я навіть запрошую одного з хлопців, щоб він заскочив на пошту і сплатив ваші податки за вас — ваші, за 30 фунтів.

Ніхто не міг віддати гроші містерові Сліму швидше за мене.

Приблизно через півгодини його "напарник" повернувся з пошти з податковою квітанцією, і Слім передав мені ключі та страховий лист від компанії під назвою Cloverleaf. Роками пізніше з’ясувалося, що він і його "напарник" насправді просто мали хитру страховку і писали абсолютно нічого не варті "поліси", щоб залучити нас, хлопців, у дорогу. Озираючись назад, я мав знати, що це не зовсім повне покриття, коли Слім нахилився до мене й прошепотів: "Краще не претендувати".

Я чудово провів час з Ford Anglia. Я ще вчився в школі, тому водіння власного автомобіля зробило мене досить значною людиною. Ще краще було, коли я позичав "Стандарт Енсайн" мого тата. Він мав гальма, що було величезним покращенням у порівнянні з "фордом". "Енсайн" мав три робочі передачі та панель приладів, яка підсвічувалася. Я міг запакувати в нього все своє спорядження, тому, коли мав важливий концерт, я запитував свого тата, чи можна позичити його машину.

Одного року "Енсайн" мав зіграти ненавмисну роль в одному з моїх найбільш відомих і пам’ятних концертів. Я познайомився з трубачем Армії порятунку під час перебування в Atlantic Blues у Неасдені – геніальним хлопцем з Вест-Індії, який, як і я, був великим фанатом Отіса Реддінга та Вілсона Пікетта, усієї музики в стилі соул. "Я знаю всі їхні мелодії, я співаю їх цілий день у своїй спальні, і я знаю всі рифи духових", — сказав він мені. У той час танцювальні вечори зазвичай проходили одним із двох напрямків – або по маршруту "Jerry and the Peacemakers", або по цьому американському шляху Отіса та друзів. Мене набагато більше приваблює цей соул-матеріал, і я дуже хотів зіграти його наживо. Ми обмінялися номерами і сказали, як було б чудово пограти разом.

У нас в школі влаштовували танці, де грав живий оркестр. Заступник директора, містер Райт, якось почув десь плітки, що я в гурті (і я повинен визнати, що я згадав кільком друзям на шкільному майданчику, що в моєму гурті є цей темношкірий американський соул-співак), і я був дещо здивований, коли він запитав мене, чи не приведу я свій гурт на танцювальний вечір. І він помилково сказав: "Я чув, що у вашій групі може бути чорний американський соул-співак, Вейкман?".

Ще більш помилково я сказав: "Так".

Я чітко пам’ятаю, як стояв там і думав про себе: "І як ти збираєшся вибратися з усього цього?".

Однак правда полягала в тому, що я просто хотів грати (а тут була нагода попрацювати з тим хлопцем, яким я познайомився з оркестру Армії спасіння), тож маленька біленька брехня про національність роз’їдала волосся. Я мучився близько трьох днів, поки не натрапив на його номер. Я тут же зателефонував йому.

- Хей, а ти не хочеш заспівати Mustang Sally, Shake і Midnight Hour та інші подібні номери? З моєю групою, на шкільних танцях?

- О, так!

Хлопець був такий схвильований.

Невдовзі ми репетирували разом з іншими друзями-музикантами, і трубач-співак був блискучим, абсолютно сенсаційним. Я і сам був дуже схвильований, поки не повідомив йому час шкільних танців. Проблема полягала в тому, що він не міг приїхати туди дуже рано, оскільки працював у лондонському транспорті кондуктором, і йому спочатку треба було закінчити зміну, а потім повернутися додому, зняти робочий одяг, взяти сценічне спорядження та поїхати до школи трьома автобусними маршрутами. У кращому випадку він міг встигнути до восьмої години. Шкільні танці починалися о сьомій і повинні були закінчитися до десятої.

Потім у мене був мозковий штурм.

- Слухай, ми можемо це обійти. Я їм скажу, що ти приїдеш здалеку.

- Але ж, Рік, я живу лише в Херлсдені.

- Досить далеко. Просто підтримуй мене в цьому.

Він погодився, і ми були готові.