Сварлива рок-зірка в літах

Тож я більше не "Рікі Вейкман, рок-музикант", я був "Рікі Вейкман з шостого нижчого, який сам себе обісрав". Я спробував дати задній хід, але, звісно, це лише збурило ще більше землі. Тож я опустив ногу й спробував подати вперед, але це ще більше розрило ґрунт. Потім у відчаї хлопці з гурту почали штовхати мене, і коли я припаркував "Енсайн" і озирнувся на клумбу з трояндами, це було просто повне спустошення. Газон був повністю знищений, клумба з трояндами була просто схожа на компостну купу, а багнюка забризкала всю зовнішню сторону вікна директора. Хоча з передньої решітки машини звисала дуже гарна червона троянда.

Виступ мені зовсім не сподобався.

Для початку, з нами не було ні легендарного мемфіського соул-співака, ні навіть автобусного кондуктора. Натовп відчував те ж саме, і атмосфера була набагато більше приглушеною, ніж минулого року. Але в основному я просто обісрався.

Раптом містер Райт, заступник директора з уподобанням до американського соулу, вийшов на сцену посеред пісні.

- Зупиніться, будь ласка, дякую, Вейкман, боюся, мені треба щось оголосити. Мені дуже шкода, що я змушений призупинити сьогоднішній вечір, але хтось додумався знищити директорську клумбу з трояндами перед школою, необережно проїхавши по ній на автомобілі та завдавши нечуваної шкоди. Якщо винуватцю такого поганого вчинку вистачить чесності зізнатися й прийти до мене зараз, тоді я дозволю продовжити шкільні танці. Якщо цього не буде зроблено, то шкільний танцювальний вечір з цього моменту буде відмінено…

- Вибачте, містере Райт...

- Не зараз, Вейкман…

- Але ж, містер Райт...

- Вейкман! Якщо ви турбуєтеся про свої гроші, вам все одно заплатять.

- Але...

- Вейкман! Так, у злочинця є одна хвилина, щоб виступити.

Я встав із-за свого піаніно Hohner Pianet і підійшов до нього в передній частині сцени.

- Е-е, це був я, сер, — сказав я.

З нищівною стриманістю містер Райт замовк на кілька хвилин, зібрався з думками, а потім тихо сказав:

- Прийдеш до мене вранці, Вейкман.

Після танців, повністю пригнічений, я поїхав на татовій машині додому. Вийшовши, я витратив більше ніж півгодини, збираючи троянди із решітки радіатора.

Наступного ранку мене викликали й наказали йти до кабінету директора.

Тепер я й справді обісрався.

Директор школи, доктор Еванс, сидів за столом і виглядав не дуже щасливим.

- Вейкман, — почав він, — я дуже любив свої рози.

- Мені дуже шкода, сер, я втратив керування, це був "Енсайн" мого тата, розумієте, моя "Англія" не заводилася, і гальма жахливі, але не на "Енсайні", і я під’їхав і вдарив по ним занадто сильно, і…

- Вейкман, ти несеш нісенітниці. Стоп. Сподіваюся, ти повністю застрахований, Вейкман?

- Ну, це залежить від того, що ви маєте на увазі під "застрахований"...

У мене все ще була квитанція з "Листка конюшини".

- О, заради Бога. А скільки разів ти втратив контроль? Здається, є три чи чотири різні сліди заносу.

- Ну, те, що сталося ... Я почав слабко виправдовуватися.

- Все, годі, у мене немає сил слухати. Дивись, тобі доведеться заплатити за пошкодження розарію і газону. Я вже розмовляв із садівником, і він повідомив мені приблизну вартість, на його думку. Крім того, тобі буде заборонено приїжджати до школи на власній машині.

- Це була не моя машина, сер.

- Вейкман, не випробуй власну вдачу. Так от, вартість відновлення мого розарію становитиме 35 фунтів стерлінгів, що, я вважаю, є тією самою сумою, яку вам мали заплатити за танцювальний вечір.

- Правильно, сер, — пригнічено сказав я.

- Ну, тоді залишимо це.

Але це було не так легко для мене, чи не так? Я пообіцяв групі загалом 12 фунтів стерлінгів, і вони грали весь вечір, як і було домовлено. Тож за привілей зіграти паршивий концерт і знищити розарій я втратив 12 фунтів. Я був випотрошений. Це зменшило мій ощадний рахунок у поштовому відділенні вдвічі.

Зараз машинам не дають такі імена, як раніше. Після того, як я продав заповітний, але катастрофічний Ford Anglia, я купив Vauxhall Victor Super Estate на номерах 1958 року. Яке ім'я! Я купив його через об'яву в Evening Standard за 78 фунтів. Це була чиста іржа. Двері фактично були прикріплені в парі точок за допомогою мотузок. Деякі частини кузова та салону були залатані папером. Гарно.

А тоді мені спало на думку: директор і школа не знали, що ця нова машина моя. Вони все ще шукали або синій Форд Англія, або Енсайн мого тата. На шкільній автостоянці було чимало вчительських машин, тому я подумав, що мене ніхто не помітить. Першого дня після того, як я придбав Vauxhall Victor Super Estate, я поїхав на ньому до школи. На в’їзді на стоянку й помітив порожнє місце. Під’їжджаючи до нього, я зрозумів, що це поруч із власним автомобілем директора, його гордістю й радістю, Ford Consul Classic Capri середини 1960-х. Пізніше я дізнався, що це була єдина річ у всьому світі, яку він любив більше, ніж свій розарій.

Я вирівняв Vauxhall і не поспішав, вирішивши ідеально припаркувати свою красуню.