Святослав

Iмператор Никифор розмовляє з послами, як батько i щирий друг Болгарiї. Вiн всiляко хоче нiбито змiцнити й утвердити любов i мир мiж Вiзантiєю й Болгарiєю. Вiн знає, що у болгарського кесаря є син Борис, який i вчився тут, у Константинополi, i натякає, що коли кесар Петро пришле його до Константинополя, то тут вiн може одружитись з якоюсь iз дочок iмператорiв...

Обливаючись потом i розбиваючи в сiдлах тiло, поверталися до Преслави з цими вiстями боляри - посли болгарського кесаря. Невдовзi у Константинополi з'являється син кесаря Петра - Борис, i iмператор Никифор приймає його як високого гостя у Великому палацi i оселяє потiм у Буколеонi-недалеко вiд себе.

Iмператор Никифор додержує свого слова. У Буколеонi кесаревича Бориса знайомлять iз онукою iмператора Костянтина порфiрородного Марiєю, незабаром заручають з нею. Ще через якийсь час у влахернськiй церквi патрiарх Полiєвкт кладе вiнцi на голову щасливого подружжя.

Так дiє iмператор Никифор, так нiбито змiцнює любов i мир мiж Болгарiєю i Вiзантiєю. Правда, коли кесаревич Борис висловлює бажання повернутись з молодою жоною до Преслави, бо його батько, кесар Петро, мовляв, хворий, а князь Святослав iде з своїм вiйськом все далi й далi, iмператор Никифор радить Борисовi якийсь час побути в Константинополi, обiцяє, що вони рушать до Болгарiї разом на чолi вiзантiйського вiйська, коли настане вирiшальна година. I кесаревич Борис згоджується. Звичайно, йому краще рушити до Болгарiї у вирiшальну годину i з iмператором Никифором на чолi великого вiйська.

Але в душу самого iмператора все глибше й глибше заповзають тривога й страх. У своїй грамотi кесар Петро писав, що вої князя Святослава посуваються на лодiях, комонно, пiшо i що болгарське вiйсько не може з ними боротись. Отже, їх багато, бiльше, нiж ждав iмператор, бiльше, нiж київський князь мiг послати за п'ятнадцять кентинарiїв. Так чому ж мовчить Калокiр, про що вiн думає? Адже якщо Святослав має так багато воїв, то вiн може швидко пройти всю Болгарiю, вийти до фем iмперiї й стати пiд стiнами самого Константинополя...

Iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем радяться, що робити. Те, що князь Святослав напав на Болгарiю, - добре, отже, римськi золотники дiють. Те, що руси знищують болгар, - також добре: вони знекровлять один одного, i тодi можна буде швидко розправитись i з Болгарiєю, i з Руссю. Найкраще було б виступити проти князя Святослава вже одразу, але вiн надто мiцний i, чого доброго, може залучити на свiй бiк ще й болгар. I тому iмператор Никифор разом з паракимоменом Василем замишляють iнше.

Уночi паракимомен Василь привiв до iмператорських покоїв єпископа Феофiла. Iмператор знав Феофiла не тiльки як священнослужителя, а й як хитрого й спритного василiка, послугами котрого користувалися ще iмператори Костянтин i Роман.

Iмператор i єпископ розмовляли сам на сам в однiй з кiмнат, що виходила вiкнами на море.

- Чи зумiє єпископ проїїхати в Понт? - запитав Никифор.

- Iмператор хоче послати мене в Херсонес чи до хозарiв? - замiсть вiдповiдi, поцiкавився єпископ.

- Нi, єпископе, до хозарiв зараз нiчого їхати - вони розсiялись, як пiсок. А в Херсонес я послав би не православного єпископа, а когось iз павликан* (*Павликани - релiгiйна секта).

- Я слухаю, василевсе, i виконаю будь-який наказ.

- На цей раз тобi доведеться поїхати в степи над Понтом. Ти мусиш знайти печенiгiв i їхнього кагана Курю.

- Про що я мушу говорити з каганом?

- Зараз до Болгарiї з великим вiйськом прийшов київський князь Святослав. Вiйсько його дуже швидко посувається вперед, i є загроза, що скоро вийде до Преслави. Ти, єпископе, мусиш знайти кагана, дати йому золото й вимагати, щоб вiн негайно вирушив i вдарив...

- У спину князевi Святославу над Дунаєм? - посмiхнувся єпископ Феофiл.

- Ти вгадав, єпископе, в спину Святославу, але не над Дунаєм, а в Києвi.

Єпископ Феофiл не стримався i промовив:

- Це - дуже добре, василевсе, i страшнiше, нiж удар по Святославу над Дунаєм.

- Ти зумiєш, єпископе, знайти кагана?

- Коли я мушу виїхати? - замiсть вiдповiдi, запитав той.

- Треба виїхати чимшвидше... Ланцюг на Золотому Розi пiдiйнятий, i корабель готовий до виходу. Готове i золото - тобi дадуть тридцять кентинарiїв... Щасливої дороги, єпископе. I удачi!

- Многi лiта тобi, великий василевсе!

З

Лодiї князя Святослава, якi досi крились у очеретах по гирлу, рушили вгору. Швидко посувалось понад Дунаєм i пiше та кiнне вiйсько. Iти було важко. У гирлi, на порозi Руського моря, Дунай розливався багатьма рукавами, пiд зрадливою тирсою ховалось болото, бездоннi драгви, людей заїдали комарi, пiд ногами сичали гадюки.

Але вої Святослава смiливо проходили всi цi мiсця. У великiй пригодi тут були тиверцi й уличi, що жили одразу за Дунаєм, але добре знали й усi стежки на правому березi. Озброївшись довгими жердинами, вони крокували на драгвах i болотах попереду воїв, оглядали береги, потопали у високiй тирсi й далi йшли вперед.