Святослав

Усiх навiть дивувало, що йдуть вони з раннього ранку, а на плесi Дунаю не видно нi одного вiтрила, на кучугурах, що жовтiли то тут, то там серед низин, не видно нi чабанiв, нi воїв. I сторожа, яка їхала й iшла поперед всього вiйська, повертаючись час вiд часу до чола вiйська, доповiдала, що нiде ворожих воїв не видно.

Коли ж вiйсько стало наближатись до кiнця Сулинського лиману, стало зрозумiло, чому воно нiкого не зустрiло на своєму шляху. Сторожа, яка в сутiнках добралась майже до Переяславця, розповiла, що болгарське вiйсько зiбралося й опустило за собою всi ворота у Переяславцi над Дунаєм, а всi лодiї болгар за день до цього рушили Дунаєм угору.

Тодi князь Святослав велiв двом тисячам кiнних воїв негайно переплисти Дунай i мчати лiвим берегом до Доростола, щоб перехопити болгарськi лодiї. Сам же вiн зiбрав до себе, коли стемнiло, воєвод своїх i бояр, щоб порадитись, як брати Переяславець.

Уночi воєводи пiдвели полки й оточили город, а до стiн його пiдтягли з лодiй пороки й метальнi машини. Серед пiтьми ночi було видно, як за стiнами Переяславця спалахує свiтло, звiдти долiтали голоси болгарських воїв, iржання коней, чути було голоси й на стiнах та вежах.

Тiльки почало свiтати, князь Святослав велiв сурмачам виїхати наперед стану, а послам сказати, що руський князь пропонує воям кесаря Петра вiддати город без бранi, за що обiцяє не чинити нiяких ушкод.

Болгарськi боляри, що стояли на стiнах, вiдповiли лайкою i глузуванням. Тодi князь велiв воям своїм брати зброю i наволочить стяги. В стiни города вдарили пороки. Заметушились вої й бiля самострiлiв, що стояли далi вiд стiн: однi крутили вороти, натягаючи на крицевих луках тятиви, зробленi з волових жил, iншi в цей час пiдкладали пiд них гостре камiння. Тятиви натягалися, вої спускали храпи - iз свистом i ревом на стiни й далi в город полетiло камiння.

В цей час натягли свої тятиви й лучники, що стояли поперед усiх воїв, i в повiтрi засвистiли тисячi стрiл - звичайних очеретяних i кращих - кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.

Пороки з важким гупанням били в кiлькох мiсцях стiни, безугавно викидали камiння самострiли, лучники натягали й натягала свої тятиви. I тодi в сяйвi нового дня iз-за лучникiв виступили мечники й одягнутi в броню вої. Легко подолавши вiдстань до валiв навкруг стiни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стiн драбини, закидали залiзнi гаки, ставали один одному на плечi i лiзли на стiни.

На полi пiд Переяславцем стояв великий шум i крик. Дехто з воїв кричав, щоб налякати ворогiв, дехто- щоб пiдтримати своїх побратимiв, декому, нiде правди дiти, було просто страшно, i той криком бадьорив себе. Усi вої були завзятi, вони копiєм хотiли взяти город.

Але й болгарськi вої, на чолi яких стояли визначнi боляри, бились смiливо, їм обiцяли, що скоро пiдiйде велике вiйсько кесаря Петра, а разом з ним римськi легiони. На стiнах у них заздалегiдь були приготовленi купи камiння, за заборолами - дiжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники.

Коли вдарили пороки i в Переяславець полетiли тисячi стрiл, багато воїв загинуло на стiнах i в самому городi. Але боляри знали, що їм загрожує, i гнали на стiни iнших. Ошаленiвши вiд нестями, вони загрожували своїм же воям мечами, списами.

Ось чому воям руським довелося пiд стiнами Переяславця дуже важко, - на них згори лилася гаряча смола, падало важке камiння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.

У кiлькох мiсцях пiд стiнами города почалися пожежi, й тодi iз заборол полилася вода, хмарою сипався пiсок, воям заливало, запорошувало очi. I коли в одному мiсцi пороком пробили стiну, то виявилось, що поблизу немає воїв, якi б ринули в проруб. А по той бiк стiни швидко виростав присип, закривав проруб.

Та ось в городi i на полi перед ним настала тиша. Вої одiйшли вiд Переяславця, стали тисячами, кожна пiд знаменем своїм. Князь Святослав разом iз Свенелдом i ще кiлькома воєводами об'їжджав на конях вiйсько, потiм зупинився на високiй кручi, звiдки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним.

- I як мислите, воєводи, - запитав Святослав, - будемо далi брати Переяславець копiєм чи станемо облогою?

Однi воєводи, а за ними й Свенелд, вважали, що город слiд брати тiльки копiєм. Iншi, а найбiльше Iкмор, думали, що краще стати пiд городом станом.

Князь Святослав уважно слухав своїх воєвод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай подiлявся на кiлька рукавiв. I раптом на його обличчi заграла посмiшка.

- Пливуть! - сказав князь Святослав. Далеко на пониззi, в голубому просторi вод, який пронизувало рожеве сонячне промiння, окреслились темнi цяточки - то йшли лодiї руськi, що поспiшали на помiч воям.