Святослав

Але мiсцевi племена, що жили тут одвiку й говорили такою ж мовою, як i племена над Днiпром i Руським морем, а пiзнiше й болгари, що з далекого сходу прийшли сюди й порiднились, злилися з мiсцевими племенами, не хотiли мати над собою iмператорiв римських. Тут, на берегах Дунаю, вони їх не раз били, гнали до Константинополя.

Багато довелося пережити й вистраждати Доростолу вiд iмператорiв римських. Крiм їхнiх воїв, стiни города бачили багато орд iнших, - i всi вони, приходячи сюди, вбивали, грабували, гнали в неволю, робили своїми рабами чоловiкiв, юнакiв, дiвчат.

I цього вечора, коли закiнчилась сiча над Доростолом, люди в будинках, хижах i землянках города не спали. Кожен iз них думав, що буде далi. Чоловiки з синами збирались тiкати в Родопи, матерi ховали дочок в печерах.

Темної ночi руськi вої iз смолоскипами в руках ходили вiд хижi до хижi, грюкали в дверi, велiли всiм збиратись на площi бiля палацу кметя * (*Кметь - управитель областi).

Скоро площа була заповнена, мужi болгарськi товпились, тихо мiж собою розмовляли. Це були невеселi розмови - на воротах i стiнах города стояли руськi вої, нiчна сторожа ходила вулицями, вої руськi стояли й наокруг.

Ще пiзнiше коло будинку заблищали смолоскипи. Рiвними рядами, одягнутi в броню, з мечами бiля поясiв, з списами й щитами в руках, стали там руськi вої, а на сходи вийшов i став поперед них воєвода.

Люди з Доростола не знали, хто вiн, але зрозумiли, що це не звичайний воєвода. На поголенiй головi в нього темнiло пасмо волосся, бiля пояса висiв позолочений меч iз камiнням у яблуцi, срiбним череном, усiяним перлами огнивом.

- Князь Святослав! - покотилось у натовпi.

Всi мовчали. Славословити руського князя, як кметi велiли їм славословити кесарiв, коли тi приїжджали до Доростола, - нi, нiхто їм цього не велiв. Щось просити в нього, - але хiба знає хто, що думає князь. Натовп мовчав. Усi дивились на князя Святослава, намагаючись вгадати, що вiн хоче, i боячись того, що вiн звелить робити. Мовчав i князь Святослав. Вiн дивився на тисячi людей, нiби хотiв прочитати їх думки.

- Мужi болгарськi! - почав князь Святослав, поклавши праву свою руку на меч. - Допреже пiти сюди, в Болгарiю, i стати на брань з вами, я посилав слiв своїх до кесаря Петра i говорив, що болгари i руси - це рiднi люди, що отцi нашi сукупно боролись з ромеями i що зараз ми також сукупно повиннi боротись з ромеями, бо льстивi вони й хитрi, бо думка в них одна: знищити i Русь, i Болгарiю, що василевси ромейськi мрiють стати василевсами свiту. Про це я говорив кесарям вашим i боїлам* (*Боїли - воєводи), я давав руку кесарю Петру, як батько мiй Iгор давав її кагану Симеону. Коли ж кесар Петро не схотiв з нами говорити й одкинув мир i любов, я з воями своїми приплив сюди, до Дунаю, i прийшов борзно, взяв копiєм Переяславець, взяв Доростол, хочу тепер радитись токмо з вами.

Болгари стояли мовчки. Князь Святослав говорив до них тими ж словами, якими говорили й вони. Вiн сказав, що звертався до кесаря Петра, не дiстав вiдповiдi i тодi пiшов на Переяславець i Доростол. Князь сказав також, що хоче радитись з ними. Чи так це? Адже досi всi розмовляли з ними тiльки мечами?!

- Мужi болгарськi! - вiв далi князь Святослав. - Одвiку ми з вами разом, i князi нашi, аж до Симеона i Iгоря, боролись з ромеями, що хотiли нас зробити своїми париками. I тодi була дужа Болгарiя, їй допомагала Русь. Але кесар Петро забув покон батька свого, вiн продав вас, болгар, ромеям, зрадив вiн i Русь.

Боляри болгарськi, що стояли попереду в багатому одязi, мовчали, але десь позаду в натовпi в цю хвилину пролунало кiлька вигукiв:

- Кесарi i болярини можут да стати предателем, народ - нiкогда!.. Да мислим за цяла Булгарiя!..

Але це були ще несмiливi першi крики. Тих, що кричали, пiдштовхували, змусили мовчати. I знову тиша запанувала на площi, натовп, як один чоловiк, стояв непорушно, нiмий.

- Я говорю правду, - голосно сказав князь Святослав. - Ромеї прислали нам багато золота, щоб ми iшли й поневолили для них Болгарiю. Ось iз нами василiк iмператора ромеїв, який привiз у Київ це золото.

Василiк Калокiр, що стояв увесь час позад князя, виступив наперед i, клянучись, пiдiйняв угору руки.