Святослав

Через кiлька днiв тривога iмператора Никифора розвiялась - до Константинополя повернувся стратопедарх патрикiй Петро. Iз своїми легiонами вiн швидко пройшов Сiрiю, оточив Антiохiю, поставив тарани й метальнi машини, запалив мiст грецьким огнем i взяв Антiохiю. До Константинополя вiн привiз безлiч полонених, скарби.

Iмператор Никифор почував себе переможцем. Вiн сам вручив велику нагороду патрикiю Петру. Оскiльки ж звiстка про падiння Антiохiї була одержана напередоднi свята архiстратига Михайла, велiв зробити вихiд у святу Софiю.

Але ще до цього виходу вiн зустрiв у Буколеонi Iоанна Цимiсхiя. I тодi iмператора прорвало, вiн вибухнув страшним гнiвом.

- Як мiг ти допустити, - заволав вiн на Цимiсхiя, - щоб я у цей важкий для Вiзантiї час знiмав великi сили з меж Болгарiї i посилав їх у Сiрiю!..

- Великий iмператоре, - вiдповiв Цимiсхiй. - Я дiяв, як ти велiв, - берiг Антiохiю, що є третiм городом свiту, i намагався взяти її облогою.

- Безумець! Твоя облога затягнулась на цiлий рiк. А патрикiй Петро взяв Антiохiю за один день.

- Вiн розбив стiни, спалив половину города, не залишив каменя на каменi.

- Бувають часи, - крикнув роздратований iмператор, - коли треба руйнувати не тiльки городи, а цiлi землi, не шкодувати нiкого й нiчого! Патрикiй Петро зробив це й прибув до Константинополя з великими скарбами.

- Це правда! - промовив Iоанн. - Антiохiя тепер найбiднiший город свiту, вона не скоро встане з руїн i попелу.

- Ти смiєш мене осуджувати! - закричав нестямно Никифор. - Паракимомене Василю! Вiднинi Iоанн Цимiсхiй не буде доместиком схол! А ти, бездарний полководцю, їдь у свою Вiрменiю, тобi немає мiсця в Константинополi.

Тiльки пiсля цього iмператор Никифор вгамував свiй гнiв, рушив до камор Золотої палати, щоб одягти там пишний свiй одяг, почати вихiд, слухати урочистi спiви хорiв, славослов'я димотiв i динархiв* (*Димоти i динархи - партiї Iподрому.).

Проте цi славослов'я не приносили тепер йому, як ранiше, втiхи, не кидали в священний трепет, не вгамовували душi. Вiн iшов, сивий, похилений, час вiд часу боязко оглядався навкруг...

Це вже був не той славетний полководець, одного iменi якого боялись Сiрiя й Палестина, який велiв колись своєму вiйську рубати голови крiтянам i кидати їх на ворогiв, який ходив на Антiохiю й каменя на каменi не залишив вiд городiв агарян, якого всi волiли мати спiльником i владарем, але не ворогом.

Тепер iмператор Никифор тремтiв перед iншими, чорнi передчуття обгортали його...

I зараз цi передчуття не обдурили iмператора. Вiн стояв i молився в своєму паракиптику* (*Паракиптик - закрита ложа iмператора в соборi.), час вiд часу падав навколiшки i схилявся чолом до холодної мармурової пiдлоги.

Але що це? Коли вiн раптом одiрвав важку голову вiд пiдлоги, то побачив перед собою ченця в темнiй рясi, iз закритим обличчям, який простягав чомусь до нього свою руку.

- Що це? Хто ти? - прошепотiв iмператор, але мимоволi торкнувся ченця, взяв щось холодне пальцями своєї руки... I тодi чернець зник так само несподiвано, як i з'явився.

У руцi iмператора був папiрець. Вiн розгорнув його, пiднiс ближче до очей i при мерехтливому свiтлi лампад прочитав:

"Iмператоре! Доля вiдкрила менi, нiкчемному черв'яковi, що ти, коли мине вересень, третього мiсяця пiдеш iз цього життя..."

Iмператор ступив уперед, вiдкрив завiсу паракипти-ка, яка вiддiляла його вiд мутаторiя* (*Мутаторiй - покої iмператора в Софiї.). Там один за одним, всi в темних рясах, iшли ченцi. Але який iз них дав записку?

7

I була єдина втiха в iмператора Никифора i єдина людина, якiй вiн поки що вiрив у Великому палацi, - його жона, iмператриця Феофано.

Їй тодi минало тридцять рокiв, i якщо ранiше, в днi молодостi, вона нагадувала лозу, на якiй тiльки наливаються вкритi нiжним пилком таємничо-привабливi грона, то тепер це була лоза дозрiла.

Вона мала досконалi, нiби виточенi з мармуру, форми, нiжнi руки її з довгими гнучкими пальцями схожi були на лебединi крила, тугi перса - на соковитi плоди, ноги її - о, тим ногам заздрили всi жiнки Константинополя!

Чудове було в неї й обличчя - з великими, темними, схожими на двi маслини пiд чорними бровами очима, тонка шкiра її нагадувала оксамит; коли вона хвилювалась, на щоках її виступали, як дивнi троянди, рум'янцi, уста її - невеликi, але чiтко окресленi, - не мали нi єдиної зморщечки. Нi, iмператрицю Феофано немарно називали кращою з кращих жiнок Вiзантiї й усього свiту!

Поряд з нею iмператор Никифор - сивуватий, не в мiру повний, брезклий, малоговiркий i малорухливий -виглядав старим, невправним, незугарним. Але вiн не здавався, вiн нестямно любив i хотiв, щоб його любила Феофано, єдина, найкраща в свiтi...

Вiн багато через неї зазнав. Це ж тодi, коли ще живий був iмператор Костянтин i престолонаступник Роман, вiн, як близька до царської родини людина, запрошений був i став хрещеним батьком дiтей Феофано - синiв Василя i Костянтина. Цього для нього тодi було досить. Хрещений батько порфiрородних - так почався зв'язок мiж Феофано, Никифором Фокою та ще паракимоменом Василем.