Святослав

- Розумiю, iмператоре, i клянусь!

- У цiй борнi ти будеш не сам. Колись мiж нами i болгарськими каганами були незгоди й сварки, були вiйни i кров...

Iмператор Никифор знову замовк, бо не хотiв згадувати, як болгарськi кагани боролись з iмператорами ромеїв, як їх били i як каган Крум зробив чащу з черепа iмператора Никифора Першого...

- Це все в минулому, - промовив Никифор Фока, - бо вже багато лiт мiж iмперiєю i Болгарiєю iснує приязнь i любов. Ми змiцнюємо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, i надiємось на тебе. Але це тiльки початок. Ми хочемо ще бiльше змiцнити любов i дружбу мiж Болгарiєю й Вiзантiєю... У тебе, Борисе, є двi сестри, а в нас два сини iмператора Романа... Якщо твої сестри приїдуть сюди i познайомляться з царевичами Василем i Костянтином - ми ще раз ствердимо любов мiж ромеями i болгарами.

- Ти, василевсе, - батько Болгарiї...

- Шляхи Болгарiї та iмперiї зiйшлись давно, - сказав iмператор Никифор, - а зараз пам'ятай, що слiдом за тобою я посилаю i своє вiйсько. Кораблi вийшли, Вард Склiр i патрикiй Петро вже стоять у Адрiанополi, по першому слову вони рушать тобi на помiч.

- Я єдиного бажаю, василевсе, - промовив Борис, -щоб ти жив стiльки, як море, сонце...

- Це надто багато навiть i для василевса, - посмiхнувся Никифор. - Iди, Борисе, виконуй мою волю.

Коли кесаревич Борис вийшов, iмператор Никифор i паракимомен Василь довго ще дивились на кораблi, якi пливли i пливли вдалину.

- Мине багато часу, доки вони дiйдуть до Сiцiлiї й повернуться сюди, - похмуро процiдив iмператор.

- I коли б вони повернулись звiдти цiлi... - додав паракимомен Василь.

8

Пiзньої ночi в яру бiля захiдної стiни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стiни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволi пiдiйматись вгору.

Через короткий час у кiтонi iмператрицi Феофано вiдкрились дверi.

- Хто там? - запитала Феофано.

- Я прийшов, василiсо!

- Iди смiливо, - вiдповiла вона. - Дай свою руку...

- Ти мене ждала?

- Так, любий мiй Iоанне, ждала. Сiдай тут, розкажи, що в тебе трапилось?

Iоанн Цимiсхiй сiв близько бiля Феофано.

- Никифор збожеволiв, - почав колишнiй доместик схол. - Вiн забув, що тодi, коли постiльничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя i на полях Кесарiї перший оголосив його iмператором ромеїв...

- Це правда, Iоанне, i Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.

- А хiба я тiльки це зробив? Скiльки разiв я ризикував власним життям заради нього?! Скiльки рiзних скарбiв присилав йому з Азiї i Єгипту?! Та навiть цей палац вiн збудував за моє золото. Я мiг би стати найбагатшою людиною iмперiї...

- Я знаю, Iоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хiба в тебе немає скарбу бiльшого, нiж у нього?

- Це правда, - згодився Iоанн i поклав руку на плече Феофано.

- Що ж у вас трапилось? - запитала вона.

- Минулого року, - розповiдав Iоанн, - коли Никифор був у Азiї, вiн марно пробував, але не мiг взяти Антiохiю. Тодi вiн залишив мене бiля города i велiв не руйнувати Антiохiю, а брати її облогою. I я, як дурень, стояв пiд Антiохiєю мало не рiк, морив усiх там голодом. А в цей час приходить з вiйськом патрикiй Петро, розбиває стiни, палить i бере город...

- Ти помилився, Iоанне, - засмiялась у темрявi Феофано. - Ти повинен був взяти город раптово, силою...

- Але ж я виконував наказ iмператора, - виправдувався Iоанн. - Хто ж iз нас тодi дурень - вiн чи я?

Феофайо не вiдповiла на його питання, а стиха промовила:

- Буває, що все треба робити раптово, силою.

- Саме так i зробив сьогоднi Никифор, - пожартував Iоанн. - Зовсiм несподiвано як василевс вiн позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол i звелiв виїхати до Вiрменiї.

- Сила перемагає силу, а ти перемiг Никифора, - прошепотiла Феофано.

- Так, за все, що вiн менi зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. В Кесарiї за мною стояло вiйсько i полководцi. У Константинополi я маю тiльки одного друга, i це ти.

- Це не робиться одразу, - ти поволi збереш своїх прихильникiв i в Константинополi.

- Вiн наказав менi виїхати з Константинополя.

- Никифор дозволив тобi залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палацi.

- Феофано! - прошепотiв вiн. - Якщо ти менi допоможеш, я знайду шлях не тiльки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нiхто нiколи не любив, i коли його не стане, .я покладу до нiг твоїх всю Вiзантiю.

Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його головi.

- Марно ти думаєш, - тихо промовила вона, - що я не маю сьогоднi Вiзантiї. Пустi слова, що нею керує Никифор. Я керую ним... i Вiзантiєю. Але менi цього мало. Прийшов час, щоб iмперiя керувала всiм свiтом. А Никифор не може цього зробити.

- Хто ж, Феофано, може це зробити?

- Ти разом зi мною. Можеш не поспiшати. Мої люди стоять скрiзь у гiнекеї...