Святослав

- Хто не допустить? - засмiялась Феофано. - Косноязичний їх кесар Петро, оцей чернець з Афонсь-кої гори?

- У нього є син Борис... наш родич, Феофано.

- Так чому ж ти тримаєш його тут, при дворi?

- Вiн завтра ж виїде до Преслави, - заявив Никифор. - Це правда, покладатись далi на Петра не можна. Але, Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тодi, коли цей Святослав вдерся в Болгарiю, я послав єпископа Феофiла василiком своїм до печенiгiв, дав йому золото, щоб вони напали на Київ.

- Паракимомен Василь не говорив менi про це...

- Про це досi знали тiльки я та вiн, тепер знатимеш i ти, Феофано.

- Це дуже добре, - згодилась i Феофано. - Але на Святослава мусиш рушати й ти.

- Коли печенiги вдарять, рушу i я. А потiм, ти знаєш, у мене було неспокiйно в Азiї. Зараз я готовий i пiду, пiду...

- О, тепер я бачу, що ти справдi мудрий, - запалилась Феофано. - Iди, йди на них!.. Пригадуєш, -замислилась вона, - як ти колись, одразу пiсля нашого одруження, поїхав у Азiю... Тодi ти мене взяв з собою. Я жила в твоєму шатрi. Який ти тодi був чудовий, iмператоре! Я пам'ятаю тебе на конi, в позолочених доспiхах, у шоломi, з мечем...

- Так, - згодився вiн. - Це був чудовий час. Але хiба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу вiйсько на Русь... I тебе я також вiзьму з собою...

- Але поки що ти молишся, а не готуєшся до вiйни.

- Я перекидаю вiйсько з Азiї, вже мої легiони стоять у Фракiї й Македонiї, скоро буде готовий i мiй флот...

- Нi, ти не готуєшся, - рiшуче промовила Феофано, -бо не думаєш про своїх полководцiв. Чому ти залишаєш поза своєю увагою мужа, який вславився подвигами i не раз рятував тобi життя, допомiг стати iмператором?

- Про кого ти говориш?

- Про Iоанна Цимiсхiя - твого двоюрiдного брата, якого ти без жодної провини звiльнив з доместика схол, примушуєш їхати до Вiрменiї. Навiщо йому, людинi знаменитого роду, сидiти в глушинi, коли вiн мусить стояти на чолi вiйська, вести його. У нього, крiм того, велике горе. Тiльки-но померла його дружина... Нехай, Никифоре, буде вiн у Константинополi, одружиться з дочкою якогось благородного патрикiя... Зроби це для мене...

- Хiба що тiльки для тебе, - сказав iмператор. - Але я не хочу бачити його тут, у палацi. Нехай вiн живе в городi, нехай одружується, але не потикається до мене.

- Спасибi, - подякувала Феофано. - Зараз ти зробив як iмператор. За це тебе любила i любить Феофано. Чари кохання! їм пiдвладнi всi, пiдкорялись їм i iмператори ромеїв.

Звичайно, iмператор Никифор виконав пораду Феофано i наступного ж дня запросив на розмову нового свого родича - кесаревича Бориса.

Iмператор обрав добре мiсце й зручну годину для розмови. Вiн сидiв у великiй палатi, вiкна якої були затiненi. Крiзь розчиненi дверi голубiли води Пропонтиди, довга ж низка кораблiв на нiй пливла, й пливла вдалину...

Величне видовище! Море було спокiйне, сяяло пiд блискучим сонячним промiнням. I тим грiзнiшим виглядали на ньому важкi бойовi кораблi - дромони, бiля кожного з яких пливло по два розвiдувальних судна - усiї, за ними - памфiли - такi ж бойовi кораблi, але меншi розмiром, ще далi - довжелезнi кумварiї i коротшi - хеландiї, на яких звичайно перевозили воїв, коней, зброю.

До вух кесаревича Бориса долинув перестук весел на кораблях, тiльки на дромонах сидiло по сто - двiстi гребцiв з кожного борту. Кесаревич бачив, як срiбнi бризки летять з-пiд тисяч весел, як тягнеться за кораблями довгий слiд вiд запiненої води.

- Велика сила в твоїх руках, василевсе! - вирвалось захоплено у кесаревича Бориса.

- Я велiв цiй силi вийти iз Золотого Рогу й прямувати за Босфор до Дунаю, - сказав iмператор Никифор.

- Отже, вони йдуть на помiч Болгарiї?

- Так, кесаревичу. Вiзантiя вирушає на помiч болгарам.

- Спасибi, василевсе! Якщо цi кораблi стануть на Дунаї, князю Святославу буде тiсно в Родопах...

- Так, кесаревичу! - суворо вiв iмператор Никифор. - Прийшов час пiднести меч над знахабнiлими тавроскiфами i їхнiм князем. Дуже скоро, тiльки кораблi нашi стануть на Дунаї, iз Фракiї й Македонiї в Родопи рушать i нашi легiони. Але наскiльки я знаю, i ти сам, кесаревичу, менi говорив, що кесар Петро хворий. Лiпше було б тобi вже зараз вирушити до Преслави.

- Великий василевсе! Я давно про це мрiю i одразу пiсля одруження просив тебе про це.

- Їхати тобi до Преслави тодi було ще рано, а тепер саме час.

- Я готовий, василевсе!

Iмператор Никифор якусь хвилину помовчав, а тодi сказав, як це здалося кесаревичу, вiд самого серця, по-батькiвському:

- Слухай, Борисе! Я надiюсь, що ти зараз пiдтримаєш свого батька, а якщо звелить бог, то й сам зумiєш захистити Преславу i городи Болгарiї. Пам'ятай, що загибель Преслави буде загибеллю твоєю, загибеллю слави всiх каганiв болгарських... У твоїх руках будуть усi скарби каганiв Омартога, Крума, Симеона, - iмператор Никифор важко зiтхнув, згадавши цi багатства, - але в твоїх руках буде найголовнiший скарб - корона болгарських кесарiв. Пам'ятай: вiзьме Святослав Болгарiю - все загибає, загибають усi скарби, корона твоя буде повержена в прах. Ти мусиш боротись з ним до кiнця!