Святослав

Пiзнiше, правда, це кумiвство стало лихим для Никифора Фоки. Коли, пiсля отруєння Костянтина, а пiзнiше й Романа, учорашнiй полководець сам став iмператором Вiзантiї й наступного дня звернувся до патрiарха Полiєвкта з проханням, щоб той благословив його шлюб з Феофано, патрiарх вiдповiв, що Феофано, як мати хрещених ним дiтей, його кума, не може стати дружиною Никифора, i новоявленому iмператору не лишалось нiчого, як вдатись до шахрайства: вiн заявив i довiв патрiарху, що хрещеним батьком дiтей був не вiн... а брат його Лев Фока. Феофано стала дружиною Никифора.

Тодi для нього почався нiбито щасливий час. Вiн був з Феофано, дарував їй незчисленнi скарби, вiддавав городи й цiлi землi в Європi й Азiї. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азiю на агарян, що повстали проти iмперiї, вiн взяв з собою Феофано...

Вона на кожному кроцi також виказувала, що любить iмператора; це вона велiла робити, щоб його розважити, малi виходи до Софiї й великi - до мiста, це вона дбала, щоб у Великому палацi щодня вiдбувались урочистi прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса...

I цього вечора, коли iмператор Никифор, переляканий запискою ченця, повернувся з собору Софiї до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню - одягнена в легку тунiку, збуджена, чудова.

Iмператор Никифор стояв навколiшки у кутку перед образом i, часто б'ючи поклони, пристрасно молився.

- Iмператоре! Мiй василевсе! - звернулась вона до нього. - Ти проводиш днi й ночi в своєму кiтонi, ти уникаєш радостi й розваг, ти забув i про мене, свою Феофано. Чому це так?

- Я не забуваю, - пiдводячись, вiдповiв вiн, - i нiколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене нi на хвилину; я не сплю ночами... Це почалось тодi, коли ми були з тобою на Iподромi i коли вони кидали на мене камiнням...

- Iмператоре, - перебила вона його. - Хiба вперше iмператорам ромеїв бачити, як на них кидають камiнням? Тих, що кидали камiння, вже немає в живих, а хто з них i лишився живий, той сидить i сидiтиме на Протi... Забудь про це, iмператоре.

- Ти кажеш, - вiв далi Никифор, - що вони всi загинули або ж сидять на Протi. Так хто ж тодi пророкує таке й хоче моєї смертi?

Iмператор розповiв Феофано про випадок у соборi й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала її, й на обличчi в неї виступили рум'янцi. Проте Феофано стрималась i, як тiльки могла спокiйно, нiбито жартома, сказала:

- Мiй iмператоре! Василевсе мiй! Та невже ж можна так страждати iз-за кожної дурної записки? "Третього мiсяця ти пiдеш iз цього життя..." Нiкчемний черв'як! Вiн немарно так пiдписав цю записку. Ну хто, скажи менi, може вгадати, коли людина пiде iз цього життя? Бог? Та навiть бог цього не скаже, бо коли приходить час - вiн кличе, коли ж доля судила жити - людина переборює навiть смерть. У нас з тобою, iмператоре, є вороги - i тут, у Великому палацi, i в Константинополi, i в iмперiї. Але, василевсе, ми не були б iмператорами, коли б їх не мали. А хiба не мали ворогiв вони?..

Вона показала на стiну опочивальнi, де зробленi були мусiї iмператорiв Костянтина, Юстинiана, Михайла Мефiсоса i Василя Македонянина... Як живi, тi йшли i йшли, високо пiднiсши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували їхнi жони, дiти...

- Це правда, - вирвалось у iмператора Никифора. - Македонянин, - показав вiн пальцем на одного з них, -убив оцього самого... Михайла Мефiсоса...

- Так, - голосно засмiялась Феофано. - Вони вбивали навiть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нiкчемний черв'як пророкує тобi смерть, i ти йому вiриш?! Подумай, iмператоре! У тебе є надiйна етерiя, вiд тебе не вiдходить твiй паракимомен Василь, ти побудував - i добре зробив - цей палац Буколеон, куди не проповзе нi миша, нi черв'як, нарештi, бiля тебе я - твоя утiха й пiдпора.

- Це правда, - згодився iмператор Никифор. - Тут, у Буколеонi, бiля тебе, я в безпецi... Але ворогiв є багато, вони там, за стiнами Буколеону...

- Хто ж вони?

- Оттон нiмецький.

- Навряд чи рушить проти Вiзантiї Оттон, - заперечила Феофано. - Вiн зараз осiв у Iталiї, заспокоївся i далi не пiде...

- Але горить i вся Азiя, Феофано.

- О, - засмiялась Феофано, - коли ти сам, а тепер Вард Склiр пройшли по Азiї, там навiть вiтер не посмiє дихнути...

- А Болгарiя?

- О, Болгарiя - це справдi небезпечна земля, i не так вона, як Русь...

Феофано на хвилинку замислилась, потiм сказала:

- Колись... це було давно... коли ще живий був iмператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палацi, київську княгиню Ольгу... Це страшна, небезпечна жiнка. Я й досi пригадую її очi, обличчя, уста. Такий, мабуть, i син її Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, iмператоре?

- Бачиш, - повiльно вiдповiв iмператор. - Я сам покликав князя Святослава i навiть заплатив йому, щоб вiн бив непокiрних болгар.

- Вiн i б'є їх, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь боїться, що Святослав може прийти й сюди...

- О нi, - зухвало сказав iмператор. - Болгари не допустять його сюди...