Святослав

Так проминуло багато днiв. Спочатку у людей на Горi була надiя, що печенiги постоять пiд Києвом i повернуться в поле. Але тi не думали залишати Києва. Дедалi їх ставало нiбито ще бiльше, певне, з поля пiдходили новi орди.

На Горi було важко. Гриднi день i нiч стояли на стiнах, одбивали напади, лагодили городницi. Вже багато їх було покалiчено, багато лежало в землi бiля ворiт на Перевесище.

Гридням допомагали ремiсники з передграддя, смерди з Подолу, вони стояли на городницях i пiд стiнами - подавали камiння, носили пiсок, готували стрiли.

Не вiдставали й жони полянськi - їхнi руки були також у надобi, багато з них мали гострi очi, вмiли метко стрiляти з лукiв.

А потiм люди почали страждати вiд голоду й нестачi води. Княжi й воєводськi клiтi дедалi порожнiли. Чим бiльш зростала спека, тим меншало в джерелах бiля берестянської стiни води.

Немiчна, хвора була й княгиня Ольга. Вона, правда, намагалась, щоб нiхто не помiчав цього, i хоч часто не спала ночами, але так само, як i все життя, прокидалась до схiд сонця, виходила в сiни, говорила з боярами i тiунами, думала, як зробити, щоб легше було людям.

Турбувалась княгиня й про онукiв своїх, оберiгала їх у важкi години. Коли печенiги бились пiд самими стiнами, була з ними, - боялась за них.

Особливо боялась вона за Володимира. Вiн ставав все бiльше схожим на Малушу - тi ж очi, нiс, уста. Але княгинi Ользi вiн нагадував ще й молодого Святослава - такий самий мовчазний, упертий, завзятий, дерзкий. Втiм, княгинi вiн нагадував не тiльки молодого Святослава, - а хiба дiд його, Iгор, не був таким?

I Ярополк, i Олег жили як княжичi, багато часу проводили з княгинею, з Пракседою виходили гуляти у сад за теремом, з вуйками своїми вчились стрiляти й стрибати, хоч це й не подобалось їм.

Княжич Володимир був увесь час з Добринею. Тiльки тодi, коли Добриня рубався на стiнi, Володимир лишався в теремi.

Але хiба вгадаєш цього уношу? Раз на свiтаннi, коли дуже важко було на стiнах, княгиня кинулась в опочивальню й побачила, що княжичi Ярополк i Олег сплять у своїх ложах, а княжича Володимира там немов i не бувало. Княгиня Ольга обiйшла терем - княжича нiхто не бачив, вийшла у двiр - там його не знайшла, i тодi пiднялась на Подольську вежу й там побачила, як Володимир, прикипiвши до заборола, цiлиться в печенiгiв пiд стiнами.

- Володимире! - сказала вона онуковi потiм. - Чому ти не бережеш живота своєго?

- А хiба живот у князя не такий, як у його воїв? - зухвало вiдповiв Володимир.

Княгиня Ольга похитала головою, - такий, такий самий, як Святославi

"А втiм, - подумала вона, - може, саме такими й повиннi бути вони, бо така ж Русь?!"

Княгиня просила Добриню берегти Володимира, бо йому ж доручив князь Святослав свого сина.

I не тiльки про це, а й про всi справи радилась княгиня з Добринею. Вiн був добрий воєвода, смiливо стояв на стiнi, умiв вести за собою людей, та й люди вiрили йому.

Тому кожного ранку княгиня розпитувала в Добринi про все, що дiялось на Горi.

- Важко, дуже важко на Горi, княгине, - говорив Добриня, - вже люди починають нарiкати, що це їх покарав Перун, супроти християн говорять... Дехто каже, що треба принести...

- Чого ж ти замовк, Добрине?

- ...треба принести в жертву людину... Запаленими очима дивилась княгиня на Днiпро, спраглi уста її шепотiли молитву.

- Ти дивись, дивись, Добрине, чи не видно лодiй з Чернiгова?

- Не видно, матiнко княгине.

- Так що ж робити? - шепотiла вона. - Господи, настави, настави! Добриня подумав.

- Треба слати, княгине, людину до Чернiгова, в землi нашi, кликати помiч.

- Але як, Добрине, кого?

- Дай подумати. Усе зроблю як слiд, княгине.

Була темна, задушлива нiч на початку мiсяця червна. На Горi не тлiв жоден вогник. Темно було навкруг стiни. Тiльки в одному мiсцi, на передграддi, буяв вогонь i звiдти ж долiтали звуки бубна i крикливої печенiзької пiснi.

Разом iз Добринею один воїн пiдiйшов до краю стiни, зупинився бiля заборола й подивився вниз. Там було темно, дна не видно, здавалося, що стоїть вiн над глибоким проваллям. Але воїн знав, що внизу рiв, тверда земля, i, не поспiшаючи, зав'язав вузлом кiнець мотузка на заборолi, а другий, пильно придивившись, поволi пустив вниз за стiну.

- Прощай, Добрине!

- Прощай, Туре!

Гридень Тур метко перелiз через забороло i, мiцно тримаючись за мотузок, почав спускатись. Вiд кiнця городниць до дна рову було далеко, мотузок розгойдувався в повiтрi, разом iз ним робив кола i Тур.

Раз вiн затримався надовго, повис над ровом, бо йому здавалося, що внизу хтось заворушився. Та нi, в рову нiкого не було. Вiн спустився, став, а потiм лiг на схилi рову.

Так Тур лежав довго, прислухаючись, а потiм сiпнув кiнець мотузка, подаючи знак, що буде повзти вiд стiни. На стiнi також сiпнувся мотузок - там усе ще стояв Добриня, вiн бажав Туровi удачi.

Тур поповз. Очi його вже призвичаїлись до темряви, на тлi темного неба вiн бачив ще темнiшi бугорки, кущi. Бачив вiн i повалене печенiгами околля, що лежало скрiзь, нагадуючи здалеку постатi людей.