Святослав

Бiля княжого терема, де стовпились усi дворяни, Святослав круто зупинив коня, привiтався i, не розпитуючи нiкого, швидко пройшов сходами на ганок, ступив у сiни.

Тут, у сiнях, вже стояли i, видно, ждали князя сини Ярополк, Олег, Володимир разом iз боярами. Князь Святослав привiтався з боярами, пiдiйшов до синiв.

Минуло небагато часу, коли бачив вiн їх востаннє, але як змiнились вони: Ярополк витягнувся, погрубiшав, дивився на батька гарячими якимись очима, син Олег був однаково блiдий, несмiливий. Один Володимир кинувся до батька, поцiлував його. Але одразу ж, помiтивши, що брати образилися, вiдступив...

- Як княгиня? - запитав у бояр Святослав. Слова його почув священик Григорiй, що вийшов з дверей свiтлицi княгинi.

- Вельми хвора княгиня наша, - вiдповiв священик, -А про тебе вже чула, кличе...

Княгиня сидiла у свiтлицi, що виходила вiкном до Днiпра, у крiслi, спершись на поручнi, iз заплющеними очима - думала чи, може, спочивала.

- Мамо! - тихо промовив з порога, боячись її розбудити, Святослав.

Вона одразу розплющила очi, - як глибоко запали тепер вони, - пiзнала сина, простягла вперед руки...

- То ти й приїхав? - дуже тихо сказала княгиня.

- Приїхав... примчав, коли почув звiстку про Київ.

- Спасибi, синку!

Святослав пiшов уперед, схилився перед матiр'ю на колiна, i вона поклала руку на голову сина, поцiлувала його.

Материнська рука! Вiн добре знав цю мiцну колись i теплу руку. Чому ж тепер ця рука така квола, холодна?

- Мамо! - запитав Святослав. - Що з тобою?

- Видиш мя немощну сущу, - з болем вiдповiла вона. - Не можу нi їсти, нi пити, болить... все тiло... серце.

- Так покличемо лiчцiв, сотворимо жертву...

- Вже нiякi лiчцi й жертви менi не поможуть... Молюсь богу, щоб кiнчились мої страждання... Молись i ти, сину!

Вона заплющила очi, деякий час мовчала, а тодi нiби прокинулась, сказала:

- Що я i мої немощi, сину? У Києвi було дуже тяжко, печенiги мало нас не одолiли. Але людiє стояли твердi духом...

- Знаю, мамо, я зустрiв орду бiля Росi й гнав до Днiпра. Говорив i з каганом Курею. Печенiгам заплатили й наслали їх на нас ромеї...

- Знову вони, - важко зiтхнула княгиня, - Нi, ти не помилився, що пiшов на них, Святославе. I як там?

Вiн розповiв їй усе, що сталось вiдтодi, як рушили вої до Дунаю, розповiв, як брав городи в Болгарiї i як мало не дiйшов до Преслави...

Блiда, стомлена княгиня, напружено, часто й важко дихаючи, слухала розповiдь сина i нiби забула про свою хворобу, стежила в думках за кожним кроком сина i його воїв у Болгарiї.

- А син мiй Улiб? А Свенелд? А Iкмор? Говори, говори, сину!

I Святослав вiдповiв на всi її питання.

- Добре! - сказала вона, коли Святослав кiнчив розповiдь. - Немає кесаря Петра, - що ж, така йому й слава. А з сином його не сварись, може ж, вiн згадає дiда Симеона, уклади з ним мир...

- Ой нi, - з гiркотою сказав Святослав. - Що Петро, що Борис, - обидва сiрi, грецькi. А з Константинополя Бориса пiдтримує новий iмператор - Iоанн Цимiсхiй.

- Так пошли пiдмогу дружинi своїй на Дунай, нехай блюде межi нашi, а сам побудь тут, у Києвi...

- Нi, мамо, негоже менi в Києвi бути, доки кесарi i iмператори не розбитi, доки вони насилають на нас печенiгiв. Там, на Дунаї, стоїть моя дружина, там усi блага колись сходились, а зараз зiйшлась вся лжа. Там зi мною поряд стали не кесарi, а болгари, - там середа нашої землi, мушу i я там бути.

- А Київ-город? - болiсно промовила княгиня. - Не знаю всього, але боюсь i за землi нашi. Котре вже лiто iде вiйна...

- Думаю про Київ-город i про землi нашi, - спробував заспокоїти її Святослав. - Але ж тут сидиш ти...

- Що я? - посмiхнулась вона. - Сани мої вже стоять бiля порога, кожної ночi кличе мене Iгор...

Спочиваючи, княгиня Ольга знову якийсь час помовчала, а тодi промовила:

- Нi, сину, на Київському столi вже менi не сидiти.

- З тобою будуть сини мої...

- Нi, Святославе, не менi сидiти на столi. Якщо так - посади синiв.

- Але кого з них посадити на столi Iгоревiм? Княгиня замислилась.

- Три сини - i всi три рiзнi, - зiтхнула вона. - Ярополк - вiн у мене хрещений, але злий, зухвалий... Олег також добрий, але дуже тихий... Володимир...

Знову помовчала княгиня...

- Добрий Володимир, хоч i язичник, але бояри його не приймуть... - княгиня замовкла й кiнчила: - Нi, Ярополка треба.

- Так, мамо, й зроблю, а тодi пiду.

- Ти, сину, зажди... Погреб мя i iди, яможе хощеши...

- Я не покину тебе, доки жива, мамо, - сказав Святослав, - i все зроблю по твоєму слову...

- То й добре! - промовила княгиня i, заплющивши очi, нiбито заснула.

Мов увi снi, пробув князь Святослав три днi в Києвi, все сходив на Горi, спустився з дружинниками в передграддя й до Подолу.

I скрiзь його серце вражали спустошення й руїни, скрiзь вiн зустрiчав сполошенi очi, скрiзь чув висловленi вголос i нiмi запитання.

- Коли ж, княже, кiнець руїнi i вiйнi?.. Бачиш, княже, як страждає Руська земля?