Святослав

Iшли чоловiки, жiнки, iшли ремiсники з передграддя, люди простi з Подолу. Спираючись на палицi, важко пересувались покалiченi, зi стогоном, що краяв душу, пiдходили обпеченi, на яких страшно було дивитись.

I вже десь iз цього натовпу, мов викинутий хвилею, пiднявся над усiма, став на каменi старий чоловiк з довгою сивою бородою й вусами, з великими запаленими очима - головний жрець Перуна.

Простерши вгору праву руку, вiн кричав:

- Перун прокляв нас!.. Боги посилають на нас нещастя!.. Мусимо очиститись!.. Боги вимагають жертви!

I, як стогiн спраглих грудей, як крик знеможених сердець, вирвалось з натовпу невблаганне:

- Жертву! Жертву! Жертву!

- Перун вимагає людську жертву! - кричав жрець. Тепер людей нiщо не могло зупинити. Вони дивились тiльки на жерця, що стояв на каменi, пильнували, на кого вкаже його рука. Над стовпищем знялися сокири.

I раптом жрець опустив руку, - на стiнах Гори вдарили била. Звiдти залунав переможний крик:

- На Днiпрi лодiї князя Святослава!

Раннього ранку в станi печенiзькому над Днiпром, а далi скрiзь, аж до Либедi, зчинилась тривога, -забряжчали щити, залунали сполоханi голоси.

Раннього ранку вдарили била, задзвенiли щити й почулись голоси i на городницях Києва.

Раннього ранку, тiльки над лiсами лiвого берега стало рожевим i враз заголубiло небо, на Днiпрi проти Києва i скрiзь по плесу, нiби з води, виринули лодiї, на них трубили труби, чулись гучнi крики, а лодiї прямували через Днiпро - до круч i Почайни.

В цей час на Горi вiдчинились ворота, пронизливо зарипiли жеравцi, що так давно не обертались, гучно лiг на другий бiк рову мiст, з города почала вибiгати княжа дружина, кинулись ремiсники, подоляни.

З стiн Гори було видно, як носи лодiй зариваються в пiсок на березi, як з них стрибають вої, як вони вибiгають на кручi, кидаються навперейми печенiгам. Багато печенiгiв було порубано, тiльки деякi з них, що встигли сiсти на коней, помчали понад берегом Почайни, далi понад Днiпром до лiсу над Либiддю.

Люди з Гори пили воду. О, яка солодка того ранку була вода в Днiпрi, як пiсля довгих днiв i ночей хотiлось пити її й пити. Люди пили, набирали в цебра, що були на лодiях, несли їх на Гору - жонам, дiтям, якi не мали навiть сил спуститись до Днiпра.

- Слава, слава воям Святослава!

Але це були не вої Святослава. Це гридень Тур дiстався, знайшов на лiвому березi воєводу Претича й розповiв, де i як стоять печенiги. Пiсля того чернiгiвська дружина й усi вої, що були на лiвому березi, вночi пiдпливли до Києва й одолiли печенiгiв...

Проте печенiги не втекли й вiд меча князя Святослава. Вiн зустрiв їх орду, що летiла вiд Києва до Росi, бiля Роднi, почав з нею рать, i печенiги одразу дали спини, їхнiй каган Куря здався на ласку князя Святослава.

Князь Святослав покликав кагана Курю. Вони сiли на в'ялiй травi один проти одного, схрестивши пiд собою ноги, - про мир по покону слiд було говорити тiльки сидячи, - торкнулись руками землi, щоб вона чула кожне слово.

Князь Святослав сказав:

- Дивно менi бачити тебе з ордою тут, пiд Києвом. Печенiги й руси не воюють мiж собою... Хотiв би я - давно розбив би вас, скинув у море. Чого ж ти, Куря, прийшов з ордою до Києва?

Печенiзький каган, уникаючи пронизливого погляду Святослава, почав викручуватись:

- У нас була голодна зима... Орда iшла, шукала хлiба.

- Ти брешеш, Куря! - крикнув Святослав. - Голоднi зими бували й ранiше, чому не погнав табунiв до херсонiтiв - за коней вони дали б тобi i хлiба, й вина. Та й руськi люди прийняли б вiд вас табуни.

Каган спробував брехати далi:

- Ми хотiли гнати табуни, але руськi вої зачепили нас у полi...

- I ви тодi пiшли на Київ? - засмiявся Святослав. - Нi, Куря, не вiрю я, що руськi вої зачепили вас у полi. У нас є багато дiла i без печенiгiв... Вiзьмись за землю, кагане, i скажи правду.

Куря дряпнув рукою землю.

- Говорю правду...

- Нi, брешешi

- Земля знає, - твердив Куря, - я говорю тiльки правду.

I тодi князь Святослав повiв розмову iнакше.

- Слухай, кагане, - сердито промовив вiн, - Ти хочеш живим вийти з ордою своєю в поле? Печенiзький каган мовчав.

- Вiдповiдай, кагане, - голосно сказав Святослав, - Укладемо мир чи зробимо сiчу? Вої мої готовi... -

- Мир, - дивлячись у землю, сказав каган.

- Тодi говори правду... Куря мовчав.

- Я допомагав ромеям, - нарештi сказав вiн.

6

Чим ближче доїжджав князь Святослав iз дружиною своєю до Києва, тим бiльша руїна вiдкривалась його очам... Над широкою, швидкою Либiддю лiс був вирубаний, кущi поламанi, над луками, маючи ще й досi поживу, хмарами лiтали ворони. Порубанi, попаленi були дерева й на Перевесищi, серед трави бiлiли костi коней, скрiзь чорнiли слiди пожарища.

I от князь Святослав зупиняється перед воротами над Перевесищем. Гучно кричить його дружина, на обпалених, чорних стiнах города заявляються сторожi - аж тепер прийшов князь, - риплять жеравцi, опускається мiст.

Князь Святослав засмучений їхав по Горi - й тут пожарище, скрiзь руїни, попiд стiнами могили й могили. Почувши тупiт коней княжої дружини, iз хиж на Горi, з теремiв вибiгали люди. На них страшно було дивитись, - що тiльки робить брань!