Святослав

Повертаючись на Гору, вiн заходив до синiв i матерi. Княгиня, видно, дуже мучилась i страждала, їй важко вже було й говорити, але хотiла, щоб син не знав цього. Коли Святослав заходив, нiмим поглядом запрошувала його сiсти, i так у мовчаннi минали години...

Третього дня увеченi вiн також прийшов до неї, але затримався в сiнях. У матерi був священик Григорiй, а Святослав не хотiв заважати їхнiй розмовi.

Потiм священик вийшов, чимсь, видно, стривожений, неспокiйний, i сказав Святославу:

- Iди, княже, вона кличе тебе.

Святослав зайшов до свiтлицi й зупинився бiля порога. У куточку горiв свiчник. Мати лежала на своєму ложi надзвичайно блiда, але тиха i спокiйна.

- Сядь, Святославе! - сказала вона. Вiн сiв недалеко вiд її ложа.

- От я i висповiдалась в усiх своїх грiхах...

- Кому ти сповiдалась, в чiм? - не зрозумiв вiн.

- Пресвiтеру Григорiю, а через нього Христу... кiнець, сину...

- Навiщо, мамо, говориш ти про кiнець? Тобi, княгине, ще треба жити й жити...

Квола посмiшка пробiгла по її обличчю.

- Усяке життя закiнчується, i княже - також, - промовила вона. - Не втiшай мене, сину. I я вже готова до далекої своєї дороги.

Вона помовчала якийсь час, збиралась з думками чи перемагала бiль.

- Я тiльки одне хотiла попросити в тебе... Прости й ти мене, сину...

- За що я тебе мушу прощати? - запитав Святослав. -Адже ти менi робила тiльки добро...

- Добро - це так, я хотiла бiльше добра зробити тобi, сину. А все ж ти, мабуть, гнiваєшся, Святославе, за те, що я вчинила з Малушею?

- Це було так давно, мамо, що, либонь, не варто й згадувати! - тихо сказав Святослав.

- Нi, не говори так. Чим далi дороге минуле вiдходить вiд нас, тим дорожче про нього згадка... Тобi було боляче увесь час, Святославе. Менi також було боляче i тодi, i тепер, коли згадую Малушу... Але хiба я могла зробити iнакше? Вiр менi, коли б зробила так, як велiло серце, то не ти, а Улiб сидiв би на Київському столi. А вiн зробив би все не так, як ти. Вiн повiк не зробив би того, що ти, Святославе!

- Мамо! - сказав Святослав. - Я знаю Гору й Улiба. А зробив я тiльки те, що мусив i змiг...

- Що мусив i змiг, - повторила його слова княгиня. - Нi, Святославе, ти зробив бiльше, нiж мiг... Колись... тодi... я мучилась i вагалась. У трудний i страшний час жила я, сину. Твiй батько Iгор не закiнчив збирати землi, це довелось менi... Ти був зi мною, пригадуєш Iскоростень?

- Пригадую...

- Люди говорили, що я мстива, зла, хижа. Не помста, а страх за землi нашi, за Русь вели мене в Деревлянську землю. Бо коли б одпала вiд нас Деревлянська земля, то пiшли б за нею й iншi. I, може, не було б днесь i Русi!..

- Ти - мудра, мамо! Я бачив, що ти тодi зробила, знаю й те, чому ти замiнила дань уставом...

- Що устав, - княгиня показала за вiкно, - коли вони думають про одне. Я, сину, роздала вже їм усi землi, лiси i рiки...

- Але ж є ще й люди, мамо... Русь - не токмо Гора, а багато племен, язикiв, городiв.

- Так, - згодилась княгиня, - Русь - це багато племен, язикiв, городiв... Вони тепер з'єднались, i ти веди їх проти ворогiв, веди проти Вiзантiї. А за Малушу ти мене прости, сину! Прощаєш?

- Прощаю, мамо!

- I другий раз прости...

- Прощаю...

- I третiй...

- Прощаю...

- Спасибi, сину, - княгиня довго лежала iз заплющеними очима, нiби спочивала.

- Усе кiнчається, - згодом промовила вона i подивилась на Святослава. - Отак затихає життя. Проминуть лiта, пройдуть вiки... Чи ж взнають колись люди правду про те, як важко нам i всiм людям було на Русi?

- Взнають, мамо, - впевнено сказав Святослав.

- Коли помру, - сказала княгиня, - не роби тризни по менi... маю пресвiтера... нехай поховає як християнку...

- Мамо! - вирвалось у нього. - А дозволиш менi взяти Малушу?

Княгиня Ольга довго не вiдповiдала, потiм, нiби їй треба було сказати щось надзвичайно важливе, спробувала пiдвестись... i пiдвелась, сперлась на руку, сiла...

- Ти знаєш, Святославе, - сказала вона, дивлячись на сина якимись надзвичайно великими очима, - що тодi... у ту нiч... коли Малуша виїжджала з города... я пожалувала їй село... Будутин...

- Пожалувала село?

- Так... але вона його не взяла. Вiдмовилась... бо хотiла не пожалування, любила тебе... отакого свiтлого... як ти є... Знаєш тепер, яка Малуша...

Княгиня зупинилась.

- Малуша, - кiнчила княгиня. - Вона... вона дужча, нiж я... знайди... вiзьми її...

I враз очi її згасли, мертва голова одкинулась на подушки...

Всю нiч пiсля цього князь Святослав не спав. Київ давно вже знав, що княгиня непоправно хвора. I як тiльки чорне знамено, - вiсник смертi, - з'явилося над стiнами города, зашумiла, загомонiла Гора, бояринi й воєводинi жони кинулись до княжого терема, звiдти залунали їхнi сумнi, розпачливi крики - вони опоряджали й збирали княгиню в далеку дорогу.

Лiпшi ж мужi з Гори, що були своїми людьми в теремах княжих, поспiшали зараз до князя Святослава - їм треба було розв'язати багато справ.