Святослав

Все вiдбувалось i далi так, як передбачав досвiдчений полководець - iмператор Iоанн. Руськi вої йшли за таксiархiями, що вiдступали i вже наближались до стану. Розпаленi боєм, вони наздоганяли ромеїв, рубались з ними. Наперед руських воїв вирвались вершники iз знаменами, мiж ними було знамено самого київського князя з двома перехрещеними списами - отже, й князь Святослав там...

- Яка година! - крикнув Iоанн Цимiсхiй. - Швидше, швидше!

I саме тодi з густого лiсу над рiчкою, що був праворуч вiд стану, i ще з одного лiсу, що темнiв пiд горою лiворуч, вирвались вершники. Вони мчали туди, де йшов бiй мiж ромеями i руськими воями, розгортались колом.

На пагорку було тихо. Але гула, стогнала пiд копитами коней уся рiвнина. Вершникам не було, здавалося, кiнця, вони виїжджали й виїжджали з лiсiв, мчали, пригнувшись до грив коней, поставивши перед собою списи, все вперед i вперед.

- Многi лiта iмператору! - крикнув хтось iз полководцiв на пагорку.

- Многi лiта! - пiдхопили всi.

А вiн - iмператор Схiдної Римської iмперiї - стояв пiд своїм знаменом, на якому був змальований образ Христа й накреслено слово: "Перемагай!" Стояв величний i гордий, широко розплющеними очима дивився на бойовище, бо це ж вiн задумав, як знищити руських воїв, i тепер жадав бачити їх смерть, смерть Святослава.

Та вiн не розумiв, що саме робилося на рiвнинi. Вершники-ромеї - закованi в броню безсмертнi - мчали вперед. Але за ними гнались якiсь iншi вершники. Вершникiв-ромеїв було багато, але тих, iнших вершникiв, було набагато бiльше, їм не було кiнця. I це вони, як видно було з пагорка, оточували не руських воїв, а таксiархiї.

- Многi лi-i-i... - пробував хтось кричати.

- Прокляття! - обiрвав вiн цей божевiльний крик. - Полководцi! Що сталось? Чиї це вершники?

- Пацинаки! Пацинаки!* (*Пацинаки -печенiги.) - котилось по табору.

- Угри! Угри! - летiло з другого боку... Але били ромеїв на рiвнинi не печенiги й не угри - вони тiльки порушили й звели нанiвець диявольськi плани iмператора Iоанна, не дали можливостi його засадам нагло заманити русiв у пастку. Нещадним же, смертним боєм глушили, били, нищили безсмертних на рiвнинi саме руськi вої. Взявши з мiсця розгiн, вони тепер не вiдпускали таксiархiї вiд себе, громили тi десять, якi почали бiй на рiвнинi, громили й тi десять, якi поспiшали на помiч першим, i хоч якi швидкi ноги мали ромеї, а не могли втекти вiд руських воїв. Списами, мечами, сокирами, ножами й просто рогатинами руськi й болгарськi вої калiчили, били, нищили ромейське воїнство, не давали йому пощади.

- Таксiархiї, до стану! До стану! - заволав iмператор Iоанн, блiде обличчя якого вкрили схожi на царську його хламиду багрянi плями.

Аж тепер вiн зрозумiв, що у вирiшальну годину, коли все було приготовлене для повного розгрому русiв, на помiч їм i на згубу для ромеїв прийшли печенiги й угри. I для римських воїв, якi були тепер на рiвнинi, лишався один рятунок - тiкати до стану, стати за його ровами, одбиватись там вiд русiв, печенiгiв i угрiв.

Ромейськi вої так i робили. З усiх усюд поспiшали вони до стану, поспiшали так, що не могли протовпитись у ворота i потрапляли у свої ж костоломи, падали й калiчились у ровах, давили однi одних.

Але їх нiхто й не переслiдував. Десять таксiархiй оточенi були на рiвнинi. Руськi вої, печенiги й угри рубались з ними, гнали до рiчки. Римськi вої не бачили рятунку, кидали зброю, пiдiймали руки...

Сонце схилялось за гори. Iмператор Iоанн все ще стояв на пагорку, нiби ждав, що станеться чудо... Але чуда не було. На рiвнинi темними хмарами перекочувались i поспiшали до стану легiони. Вони зробили, що могли, а може, й бiльше вiд цього, i зараз прагнули одного - рятунку, тишi, спочинку. А багато з них у поросi й кровi залишилось на рiвнинi - вони вже вступили в царство тишi i завоювали собi цього дня вiчний спочинок.

У вечiрнiх сутiнках оплiти копали бiля стану ями i засипали мертвих. Треба було поспiшати, бо завтра над могилами могли пiти iншi воїни. Трупiв старшин i полководцiв за станом не ховали - їх клали на ношi й несли до пагорка, на якому стояв iмператор Iоанн. Скоро весь пагорок був обкладений вбитими. Iмператор Вiзантiї стояв серед мертвих.

Усю нiч вiдходили вiйська iмператора Iоанна. На шляхах, схилах гiр i скрiзь у долинi понад Марiцою чулись тривожнi людськi голоси. Позаду, на тлi темних гiр, у багатьох мiсцях горiли пожежi. Заграва вiд них обгортала все небо на пiвночi. I коли вогнi пожеж розпалювались буйнiше, а небо бiльш розпiкалось, видно було загони переляканих вершникiв, чорнi обриси возiв, довгi ланцюги легiонерiв. Усi вони, як збаламучений потiк, що вирвався iз гiр, поспiшали до Адрiанополя.

Мiж цими людьми верхи на конi їхав i диякон Лев. Як було йому сказано, мусив вiн у всiх походах пересуватись разом iз близькими до iмператора особами. Перед початком битви диякон був недалеко вiд iмператора, бачив його, захоплювався його особою, встиг навiть написати кiлька рядкiв у своїй iсторiї: