Святослав

- Ми станемо, - запалився iмператор, - на рiвнинi бiля Аркадiополя, а поперед себе в усiх лiсах поставимо засади... Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчикiв до Агатополя й за Родосту. Нехай вони вбивають i грабують мiсцевих жителiв - нiбито руси - й тим озброюють їх проти Святослава. Ми повиннi не допустити їх до Константинополя. Ти, Iоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадiополi метальнi машини й залити їх нашим грецьким вогнем...

Iмператор не скоро б ще закiнчив цю свою промову, але бiля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всi пiзнали по вигляду: гiнцi iмператора носили звичайно легкi шоломи iз довгими страусовими перами.

Ставши на порозi, гонець упав ниць, вийняв iз схованки й подав протовестiарiю, а той iмператору згорнутий пергамент i швидко вийшов.

Iмператор сам зняв печатi й розгорнув пергамент. Ступивши кiлька крокiв уперед до вiкна, де було виднiше, вiн уважно прочитав, що там написано.

Але що трапилось iз iмператором i що написано в пергаментi? Iмператор байдуже нiбито прочитав, згорнув, поклав його на стiл, потiм пiдняв голову й подивився на полководцiв. Це був не той iмператор, який тiльки що кричав про перемогу й обiцяв вести їх на бiй. За одну коротку хвилину вiн зблiд, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, - це помiтили всi полководцi, - здригалась.

- Нiчого! Нiчого! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Пише проедр Василь, - звернувся вiн уже до полководцiв, - що з Азiї прибуло три легiони, якi вийшли з Константинополя й прямують до нас...

Iмператор Iоанн хвилинку мовчав.

- Але проедр не поспiшає! - сам собi, мабуть, сказав iмператор. - Вiн, либонь, думає, що це великий вихiд до Софiї, а не поле битви, а у нас... у нас... виходу нема...

Десь далеко гримiла важка хода таксiархiй. Iржали конi, сюди, в дiм, долiтав брязкiт зброї. Все було нiби так, як i до цього, але щось сталось з iмператором Iоанном.

Вiн говорив, вiн намагався говорити, як i ранiше:

- Ми станемо на рiвнинi бiля Аркадiополя... попереду себе пошлемо лазутчикiв... Ти, Iоанне, постав свої метальнi машини...

Але помiтно було, що iмператор говорить не те, що думає, трапилось щось, чого вiн не мiг передбачити, i тепер уперто шукає виходу.

I, як це не дивно, а допомiг Iоанн Куркуас, у якого взагалi не було нiяких вiйськових здiбностей i який часто говорив рiзнi нiсенiтницi.

- А що, iмператоре, - промовив вiн, - коли ми затримаємо Святослава тим, що запропонуємо йому мир?

Усi полководцi жахнулись i занiмiли, - цей п'яниця Iоанн сказав i на цей раз нiсенiтницю, яка нiчого не вiщувала доброго нi Iоанну Куркуасу, нi їм. Iоанн Цимiсхiй - i мир. Та хiба ж гордий, упертий iмператор пiде на мир та ще з руським князем?

Проте iмператора нiбито зовсiм не здивували слова Iоанна Куркуаса. Навпаки, почувши їх, вiн посмiхнувся, сказав:

- Ти, Iоанне, нiби вгадав мої думки...

Полководцi пiдвели голови.

- Я говорив i говорю, - вiв далi iмператор, - що нам треба зупинитись могутнiм станом на рiвнинi. Я наказую - треба поставити скрiзь, де посуваються тавроскiфи, засади, i лазутчикiв треба послати, i тобi, Iоанне, виставити метальнi машини...

Розповiвши це, iмператор передихнув.

- Але в цей же час, - закiнчував вiн, - треба негайно послати до Святослава василiкiв i запропонувати йому мир... Мир! Так, мир. Ти, протовестiарiй, їдеш василiком i береш з собою єпископа Йосипа. А там, - ще додав iмператор, - коли зимову мряку замiнить весняна яснина, ми з божою помiччю пiдемо в похiд проти тавроскiфiв.

Дуже скоро пiсля цього полководцi залишили будинок патрикiя, у якого зупинився iмператор, i пiшли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Iоанну Куркуасу. Iдучи вiд iмператора, усi вони говорили про це та ще додавали, що досi знали Iоанна Цимiсхiя як досвiдченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особi справжнього iмператора - не гiрше, либонь, Юстинiана й Костянтина.

I нiхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець iмператор Iоанн крокує з кутка в куток у домi патрикiя Феодора, iнодi зупиняється, схиляється над столом, читає пергамент проедра Василя, в якому написано: "Феофано утекла з Проту, сидить у соборi Софiї й хоче говорити тiльки з тобою, iмператоре".

У цей же час протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип швидко стали збиратись як василiки iмператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава.

7

Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломi, на верху якого голубiв вогкий вiд роси єловець* (*Єловець - прапорець або знак над шоломом.), тримаючи праву руку на крижi меча, а лiву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину.

Перед очима князя Святослава вiдкривалась безмежна долина, що на обрiї зливалась з небом. На рiвнинi подекуди витикались гори, одинокi й дивнi серед цього зеленого моря, пасмугами темнiли лiси. Обминаючи гори й лiси, по долинi текли спокiйнi рiки, що вiдсвiчували голубизною неба.