Святослав

Вона пильно дивилась на обличчя Iоанна й хотiла вгадати - правду вiн сказав чи нi? Якщо ж правду, то яка в нього мета? Але на цьому спокiйному i, як здалося Феофано, задоволеному обличчi не ворухнулась жодна рисочка. I тодi Феофано дуже повiльно сказала:

- Зараз ти такий, як i був, - розумний, упертий. Що ж, коли ти почав говорити правду, скажу й я. Звичайно, я знала, - дивлячись йому прямо в очi, промовила Феофано, - що ти послав Варда. Вiн сам говорив менi про це, а в останнiй раз сказав, що тiкати з Проту велиш ти.

Iмператор добре знав Варда Валента. На своїй щоцi Феофано ще вiдчувала поцiлунок етерiота. I обом їм здавалося, що Вард стоїть зараз поруч iз ними в цьому великому темному соборi. Але вони його не боялись - Вард був мертвий.

- Так, - сказав iмператор, - це я велiв Варду сказати, щоб ти тiкала з Проту, це я... у останнiй раз... через наших друзiв велiв йому привезти тебе. Але чому ти не пiшла в Константинополi туди, куди велiв тобi iти Вард?

I тодi Феофано зрозумiла - Iоанн не знає, хто посилав до неї Варда. Вiн не знає, хто її вирвав з Проту, вiн хоче знати, хто друзi її, бо це ж вороги його.

- Що мої друзi без тебе? - печально сказала вона. - Я хотiла говорити не з ними, а з тобою.

- Так, - Iоанн зрозумiв, що нiчого не взнає в Феофано. - Тодi, коли я посилав до тебе Варда, нам було про що говорити. Але Вард затримався, i коли ти приїхала - у Фракiї був Святослав. Ти запiзнилась, Феофано.

Вона довго мовчала й дивилась - не на Iоанна, а на лики святих, що, здавалося, стояли живi пiд стiнами й пiдслуховували їхню розмову.

- Iоанне, - раптом повернувшись до iмператора, сказала вона, - я все розумiю, крiм одного: як мiг ти, а тебе я добре знаю, взяти в жони Феодору?

- Пiзнаю тебе, Феофано, - посмiхнувся вiн. - А втiм, вiдповiм. Хочеш правду - скажу i її. Я взяв Феодору, бо любив Феофано.

- Спасибi, - голосно засмiялась вона. - Любив... що ж, спасибi за цю правду.

- Ти смiєшся? - суворо промовив вiн. - Не смiйся, я дуже любив та й зараз люблю тебе, Феофано... Вона простягнула вперед руки.

- Ти любив i любиш? Що ж це, Iоанне? - вона показала на катихуменiй, темну пустку собору, що вiдкрилась за галереями. - Це що, сон?

Iоанн дивився в темну пустку собору й говорив:

- Нi, це не сон... Те, що нас оточує, i ми самi - це не сон, хоч все це часом i нагадує його. Великий палац, Буколеон, ця нiч - нi, не сон... Ти була василiсою, я - тiльки полководцем. Але тодi ми були разом, в наших руках була страшна сила, ми хотiли повалити, вбити Никифора - i вбили його! Хiба це сон?

- Нi, - згодилась i Феофано.

- Зараз, - вiв далi Цимiсхiй, - собор, ти i я, але... ми не разом. Ти - втiкачка з Проту, я - василевс, i все - люди, обставини, - все склалося так, що я залишився один, - сказав iмператор, i Феофано здалося, що вiн говорить правду. - Була Феофано, - я мусив послати її на Прот, був проедр Василь, але i йому вже не вiрю, навкруг мене роздратований i безжальний Константинополь, сенат i синклiт, ще далi - Святослав, болгари, угри, Азiя, Єгипет, свiт - i все вороги й вороги.

- Але чому ти не говориш про мене, свою Феофано?

Вiн нiби прокинувся.

- Я не говорю про тебе? О нi, я увесь час говорю саме про тебе... Я мрiяв про тебе, ждав, коли помре Полiєвкт...

- I не дiждався мене?

- Я тебе ждав, а тим часом Святослав став у Фракiї, в Азiї повстали Лев Фока i ще кiлька родичiв Никифора, тут, у Константинополi, на гробницi Никифора пишуть, що це ти його вбила...

- Але ж його вбила не я, а ти?

- Мовчи, його вбили не ти i не я, а Лев Валент. Так я сказав тiєї ночi й тодi ж велiв його вбити - заради тебе, себе... Виннi мертвi, так завжди найкраще, Феофано.

А Феодора? Великому палацу потрiбна василiса - тепер вiн її має.

- Менi тебе жаль, iмператоре.

- Не жартуй, феофано, я говорю невеселi речi, але правду.

- Я знаю, що це правда, бачу, що менi немає мiсця в Константинополi. Невже ж так i буде? Що ж менi - знову на Прот?

- Нi, - швидко вiдповiв вiн, - я тебе не пошлю на Прот. Ти повинна бути далеко вiд Константинополя i близько до мене, ти повинна бути там, де тебе не досягне Великий палац, але звiдки ти швидко можеш мене досягнути...

- Про що ти говориш, Iоанне?

- Ти поїдеш у Вiрменiю. Там я народився i рiс, там всюди мої люди, там ти нi в чому не вiдчуватимеш нестачi...

- А дiти?

- Дiвчат ти вiзьмеш з собою, а Василь i Костянтин нехай соцарствують зi мною. Їм я хочу тiльки добра. Тут, у Константинополi, вони нiкому не потрiбнi, а тобi й менi колись стануть у нагодi.

Вона пiшла до балкона катихуменiя, звiдки видно було весь собор, алтар, намальовану там постать божої матерi, стала, спершись на поручнi.