- Я смiюсь, Феофано, бо Iоанн нiколи тебе не любив, смiюсь, бо ми зробили його iмператором, i це всi знають, крiм нього, смiюсь, бо вiн думає, що обдурює нас, насправдi ж ми обдурюємо його. Та ще смiюсь через те, що вiн уже не iмператор, а труп, чуєш, тiльки труп, Феофано...
- Я розумiю, що вiн може швидко стати трупом, - згодилась вона. - Але хто це зробить? I я не розумiю, хто ж буде пiсля нього, Василю?
Вiн дивився на Феофано - такий, як i колись, - проедр, постiльничий... Але в сяйвi свiчок вона в цю хвилину помiтила, що в обличчi його є щось подiбне до обличчя iмператора Романа Першого, яке вона бачила на кентинарiях, - тi ж очi, нiс, уста, пiдборiддя,..
- Це Константинополь взнає пiзнiше, - близько схилившись до неї, сказав проедр. - Я знищив вже кiлькох iмператорiв. Залишається подоба iмператора - горбоносий...
- Ти говориш правду, - згодилась вона, - i мусиш вбити горбоносого.
- Ми його вб'ємо разом. Дай руку, Феофано.
- Я даю тобi руку. Що ж робити, Василю? Для чого ти взяв мене з Проту? Адже вiн сказав, що вишле мене до Вiрменiї.
Проедр вiдповiв не одразу, довго прислухався, чи не чути в соборi якогось звуку. Було дуже тихо, i вiн сказав:
- Знаючи Iоанна й руських воїв, я певен був, що все закiнчиться в Болгарiї i що там Iоанн, як i Никифор, стане трупом. I я хотiв, щоб тут, у Константинополi, все було напоготовi. Я, ти, нашi полководцi, етерiя.
Проедр замовк.
- Але смерть Варда Валента переплутала все, i ти, Феофано, потрапила не туди, куди вiн тебе мав одвезти. Не до мене, а сюди, в собор. Вийти ж звiдси тобi важче, нiж увiйти. Вцiлiв i Iоанн. Що ж, почекаємо тепер, Феофано. А тобi зараз треба їхати до Вiрменiї. Це краще, нiж Прот.
- Дуже далеко, мiй проедре. Я боюсь за себе, за дiтей...
- О нi, - спокiйно вiдповiв проедр. - Вiрменiя недалеко. Якщо треба, мої кораблi перетнуть море i ти будеш тут. Iоанн не вб'є тебе, бо надiється, що ти йому ще будеш потрiбна i що, коли треба, тiльки ти врятуєш його. Вiн не вб'є тебе ще й через те, що тебе повезуть до Вiрменiї й там стерегтимуть не його, а мої, нашi етерiоти. Що iмператор Вiзантiї, - замислено закiнчив проедр Василь, - коли живi ми з тобою, Феофано! Вiр менi, не стане нас - не стане й цiєї iмперiї, бо тримається вона тiльки на нас. А в мене до тебе одне прохання.
- Що саме, говори, Василю!
- Колись давно ти менi давала два порошки з Єгипту. Вони дiють дуже добре - нiхто не знає, чому померли iмператори Костянтин i Роман. Але ж у тебе є ще один порошок.
- У мене важке й несподiване життя. Я бережу цей порошок для себе, Василю.
- Ти повинна дати його менi, бо я не хочу, щоб ти випила цей порошок. Краще вже я дам його Iоанну.
У Адрiанополi князь Святослав зустрiвся з братом своїм Улiбом. Вони довго не бачились. Коли Святослав вирушав проти Iоанна з Преслави, то велiв князевi Улiбу поряд з уграми вести кiлька тисяч своїх воїв через Родопи на Средец i Фiлiппополь, щоб зайти на ворога вiд заходу сонця... Там князь Улiб мав ждати й бити вiйсько Iоанна, якщо воно спробувало б тiкати до Солунi.
Князь Улiб так само, як i угри, пройшов до Фiлiппополя, став там на перевалах, наносив удари загонам Iоанна, якi тiкали пiсля великої битви в долинi на захiд, а до Адрiанополя прибув тодi, коли вже був укладений мир з ромеями.
- Ти добре воював у Родопах, - сказав князь Святослав, зустрiвши брата.
- Менi дiстались тiльки втiкачi, - зiтхнув Улiб. - Шкодую, що не був я на великiй бранi.
- Брань була велiя, - згодився Святослав, - i боюсь, що не остання...
- Чому, Святославе? - навiть здригнувся Улiб. - Адже ти уклав мир з Iоанном, ми будемо мати з грекiв дань, можемо iти до Днiпра, дому...
- Серце моє рветься до Днiпра, Улiбе, - промовив князь Святослав, - а чи скоро ми там будемо?
- Ти щось замислив, брате?
- Що менi мислити, Улiбе? Я iшов i iду прямо, не заради чогось воював - заради Русi. Сюди прийшов, бо знав - буде спокiй у Болгарiї, не пiдуть ромеї й на нас. Важко менi було й воювати з двома ворогами: проти Iоанна i кесаря Бориса.
- Але ж i Iоанн, i Борис знають, що бiльше бранi не буде, прийшов мир.
- Не вiрю я в цей мир, - сердито сказав Святослав. - Зараз мусив укласти мир, але що буде по веснi - не знаю...
- Святославе! - вигукнув Улiб. - Так доки ж литиметься кров, доки ми будемо в чужих землях втрачать наших людей?
- Княже Улiбе, - суворо вiдповiв Святослав, - боротись з ромеями тут лiпше, анiж пiд стiнами Києва. I не токмо я так роблю. Не лиха хотя Русi, князi Олег i Iгор ходили до Царгорода, стояли пiд його стiнами, укладали мир. Я зробив, як отцi мої, - показав силу Русi й уклав з греками мир. Русь триматиме цей мир. Пiдемо зараз на рiвнину, до Дунаю, за зиму прийде пiдмога вiд уличiв i тиверцiв, хочу домовитись i з печенiгами.
- Отже, навеснi знову вiйна?
- Я не почну вiйни, - твердо сказав Святослав, - але мушу бути готовим, якщо її почне Iоанн. А щоб вiн не захопив Болгарiї i щоб не впав хмарою на нас, я залишу воїв у Преславi i в усiх городах.
- Воля твоя, брате, - згодився Улiб. - Велиш - залишусь у Преславi...