Святослав

У нього було три шляхи: iти вперед - до клiсур i там зустрiти вiйсько Iоанна, iти назад, щоб з'єднатись з Святославом, i, нарештi, стояти на мiсцi - прийняти тут бiй з вiйськами iмператора ромеїв.

Свенелд думав дати гасло Святославу й пiти назустрiч Iоанну, але слiдом за гiнцями вiд клiсур прибули гiнцi з iнших перевалiв, якi доповiдали, що ромейське вiйсько iде з кiлькох бокiв. I Свенелд зрозумiв, що йти йому вперед, у пастку, приготовлену Iоанном, не варто.

Iти назад - в головi Свенелда один тiльки раз майнула ця думка, але вiн одразу ж одкинув її, бо ще нiколи в життi перед ворогом не вiдступав. Не вiдступить i перед Iоанном.

Тому Свенелд вирiшив стояти в Преславi i ждати тут Iоанна. Не гаючи нi години, вiн послав у близькi городи, весела своїх гiнцiв, щоб кликали болгар, оглянув вали й рови перед Преславою, дав наказ змiцнювати їх, сам оглянув стiни Преслави, побував у Вишньому градi, де жив кесар Борис.

У кесаря було якраз кiлька боляр. Коли Свенелд зайшов, вони вклонились йому й швидко вийшли.

- Маю вiсть, - сказав тодi Свенелд, - що iмператор Iоанн з вiйськом iде до Преслави.

- Як? Iмператор Iоанн розiрвав мир, не додержав слова?! - нiбито щиро здивувався кесар Борис. Темнi тiнi лежали на обличчi Свенелда.

- Не додержав слова, - ствердив вiн, - i несе велике нещастя для болгар i русiв. Може, лiпше було б тобi, кесарю, не лишатись тут, а виїхати до Дунаю, до князя Святослава?

- Що скажуть болгари, - навiть обурився кесар, - коли я залишу Преславу в цю тяжку годину? Спасибi тобi, воєводо, що мислиш про мене i болгар, але я буду тут i стоятиму поруч iз вами.

- Нi, кесарю, стояти тобi з нами поруч у Преславi не треба. Ми захистимо Преславу, а ромеї зможуть потрапити сюди, у Вишнiй град, тiльки тодi, як ми всi станемо трупами. Прощай, кесарю!

Так i поїхав воєвода Свенелд з Вишнього града. Коли ж кiнь його зник за ворiтьми, до кесаря знову зайшли боляри, i вiн їм сказав:

- Я мушу залишитись тут, а ви йдiть тепер у Преславу i дiйте так, щоб iмператор Iоанн швидше потрапив сюди, у Вишнiй град.

Ще через день, темної весняної ночi, вiйсько Iмператора Iоанна пiдiйшло до Преслави, стало на полi. Тiльки почало свiтати, засурмили сурмачi, задзвенiли литаври, загули бубни. Пiднявши прапори, вiйсько ромеїв рушило з трьох бокiв до Преслави.

Але марно iмператор Iоанн сподiвався, що йому пощастить навальне взяти Преславу. Коли стало свiтати й на рожевому тлi неба окреслились стiни, ромеї побачили, що там зiбралися руськi вої. Вони стояли супроти вiйська Iоанна щит бiля щита, наставивши списи, а з стiн мiста назустрiч ромеям уже летiли тисячi стрiл.

Разом з воями, з невеликою вищою своєю дружиною на конi, з мечем i щитом у руках сидiв воєвода Свенелд. Вiн оглядав воїв - це був не полк, що боронив Преславу й Вишнiй град. Пiд стiнами Преслави набагато бiльше, нiж руських воїв, стояло селян i парикiв, що з усiх усюд поспiшали сюди, почувши клич Свенелда. Це були велика вже, добра дружина.

Свенелд, правда, знав, що не один ворог стоїть тепер перед ним, а є в нього ворог i за спиною - кесар Борис, боїли, боляри. Але вже ранiше вiн звелiв i руським, i болгарським воям пильно дивитись уперед, та слухати й те, що робиться ззаду. А хiба у iмператора ромеїв, що йде на Преславу, тiльки Свенелд з дружиною ворог? У нього вороги всi навкруг, навiть гори!

Бiй розпалювався все дужче й дужче.

Руськi вої не тiльки захищались. У той час, коли попереду них лучники гнали хмару стрiл, а пращники й метальники кидали з стiн гостре камiння, вони самi, тримаючи перед собою високi щити, з страхiтливим криком, який дуже добре знали i якого жахались вороги, рушили в наступ i одразу врiзались у колони ромеїв, якi цього не ждали.

Iоанн Цимiсхiй здалеку з високого пагорка стежив за вiйськом i наказував полководцям iти вперед, якнайшвидше одбивати наступ руських воїв. Але не ромеї, а руськi вої все посувались i посувались вперед, на зеленому полi перед стiнами Преслави чорнiло багато трупiв. Руськi вої кричали переможно, а ромеї кричали тепер вiд переляку, страху.

Кiлька довгих, надзвичайно напружених, страшних годин билися руськi вої з ромеями. На полi бою лунали й лунали крики, бряжчали щити, дзвенiли сокири, свистiли стрiли. Ромеї вiдступали. Iоанн Цимiсхiй лютував.

- Їх набагато бiльше, нiж доповiдали нашi лазутчики, - говорив iмператор, стоячи на пагорку з Вардом Склiром.

- Нашi лазутчики не врахували болгар, - вiдповiв Склiр. - їх набагато бiльше, нiж русiв, i всi вони б'ються на смерть.

- Але що думають боляри? - лютував Цимiсхiй. - Зараз саме час, коли вони могли б ударити ззаду.

- Я думаю, що руськi вої б'ються не тiльки тут, на полi, але й у городi...

- Тодi пошли безсмертних.

За наказом Iоанна з лiвого боку на руських воїв налетiли закованi в броню, озброєнi довгими списами безсмертнi.

Руськi вої почули тупiт коней i зрозумiли, що замислили ромеї. Але вони i на цей раз не вiдступили. Накидали на шляху, де мали пролетiти безсмертнi, чимало борiн, набили багато списiв, i конi казились, мчали з вершниками свiт за очi.