Святослав

Князь Святослав посилає назустрiч ромеям загони, що складаються з руських i болгарських воїв. Болгарськi вої знають кожну стежку, кожну ущелину й камiнь. Руськi вої - смiливi, звитяжнi люди, вони нiчого не бояться, навiть смертi.

I якщо пiсля Преслави вiйська ромеїв iдуть якийсь час нiби в пустелi, а iмператор Iоанн навiть дивується, де ж подiлись болгари, то незабаром вiн дiзнається, де вони й що замислили. Чим далi виходять ромеї з гiр i чим ближче до Дунаю, тим важче їм просуватись. Уночi на стоянках ромеїв зчиняється тривога. Якщо вони ночують в ущелинах, на них згори, зi схилiв, сиплеться камiння, з нiчної темряви летять стрiли. Так день за днем, нiч за нiччю. Ромеї не знають, звiдки їм ждати нового удару, де на них чатує смерть...

Як же здивувався князь, коли зустрiв бiля Доростола воєводу Свенелда. Вiн навiть не повiрив своїм очам, але це було так: коли князь Святослав стояв i оглядав рови перед Доростолом, недалеко зупинився загiн вершникiв-болгар, а з коня сповз, важкою ходою рушив до князя воєвода Свенелд.

- Здрав будь, княже! - прохрипiв вiн. Князь Святослав оглянув воєводу з голови до нiг, переконуючись, чи не помилився вiн часом, й скупо вiдповiв:

- Здоров будь...

- Княже Святославе, - розпачливо сказав Свенелд. - Преслава впала, вої нашi побитi...

- А чому ж ти живий? - запитав Святослав. Блiдий, без кровинки в обличчi, iз темними западинами пiд очима, гострими вилицями, Свенелд дивився на князя.

- Краще б менi не стояти тут, коли загинула моя дружина. Але вони поранили мене, - вiн показав на груди, - бiля гридницi, i я не бачив кiнця Преслави. Уночi ж болгарськi вої винесли мене з города, поклали на коня, повезли, i так я опинився тут, княже...

Князь Святослав подивився на болгарських воїв, що стояли оддалiк, суворi зморшки розiйшлися на його обличчi, iншими вже очима глянув вiн на Свенелда.

- I глибока в тебе рана?

- Що рана? - застогнав Свенелд. - Болить серце. Адже в той час, коли ми сукупно з болгарами рубались у Преславi на стiнах, хтось вiдчинив ворота в городi...

- Хто ж то?

- Про це знає кесар Борис з болярами.

- Пси! - крикнув князь Святослав. - Отже, все лжа, все всує. Ми їм вiрили, допомагали, рятували, а вони поставили нам списи в спину. Проклятий кесар, проклятi його боляри!..

- Чому ти не вбив їх ранiше, княже? Князь Святослав торкнувся рукою шиї, нiби щось заважало йому дихати.

- Убити?! - сказав вiн. - Так, Свенелде, i кесар, i боляри заслужили на те, щоб їх убити. Але що тодi сказали б у Вiзантiї i тут, у Болгарiї? Адже вони й так кричать, що ми язичники, варвари, вбивцi... Нi, - помовчавши якусь хвилину, вiв далi Святослав, - тому, хто вбиває не лева, а пса, честi мало. Прийде час, i коли скаженi пси перегризуть один одному горлянки, буде видно, хто зробив по правдi - ми чи кесарi Болгарiї. Шкода болгар. Бачу, що Вiзантiя проллє тут велику кров, важкi жажелi одягне на виї їхнi... Горе, горе Болгарiї з кесарями такими...

- Але, княже Святославе, що маємо робити ми?.. - запитав Свенелд. - Iмператор Iоанн iде з великою силою, кесар Борис з болярами своїми йому допоможуть...

- Так, - згодився князь Святослав, - тепер кесар iмператору допоможе... А нам треба подумати, що робити.

Пiзно вночi Святослав стояв на березi Дунаю, дивився на небо, де висiв срiбний серн молодого мiсяця, на тихi береги, лодiї, що вимальовувались на плесi.

Зараз за одну нiч вiн мiг посадити воїв своїх на лодiї, спуститись до гирла Дунаю, вийти, в море.

Зараз, i також за одну нiч, князь Святослав мiг ще з воями своїми переправитись на лодiях через Дунай, вийти на лiвий берег i, потопивши лодiї, пiшо йти до Києва.

Обидва цi шляхи були небезпечнi й важкi, - у гирлi Дунаю на них вже могли чатувати кораблi ромеїв, по той бiк Дунаю в полi їх могли зустрiти печенiги. Але хiба вперше боротись руським воям? Головне в тому, що цi шляхи були, ними можна було потрапити на Русь.

Мине короткий час, i цих шляхiв не буде. У гирлi Дунаю заявляться кораблi ромеїв, вони пiдiймуться вище й одрiжуть шлях до лiвого берега. З гiр у долину спустяться легiони iмператора Iоанна.

"Так що ж робити?" - думав князь Святослав.

I раптом вiн здригнувся й круто обернувся, бо почув за собою кроки й звуки...

Позад нього стояв воєвода Свенелд, поруч iз ним воєводи київськi, мужi новгородськi, тисяцькi з Переяслава й Роднi, воєводи чернiгiвський i деревський.

- Чому не спите? - запитав князь.

- Не спиться, княже, дивимось навкруг, чуємо Русь.

- Що ви чуєте?

- Кличе Русь, - промовив Свенелд i показав рукою на лiвий берег Дунаю.

- Так що ж, пiти морем?

- Нi, княже!

- Тодi, може, перейти Дунай i рушити в поле?

- Нi, княже!

- Але в Iоанна вiйська багато...

- Знаємо...

- А пiдiйдуть кораблi ромеїв - i Дунаю те перейдем.

- Знаємо.

- Так що ж робити? - запитав князь.

- Стояти на мiсцi i берегти честь, княже.

I, князь Святослав зрозумiв, що в цю нiч думає не тiльки вiн, а вся його дружина. Важка йому, але важко i їм. Вони знають, що сьогоднi в них ще є шлях до Русi. Але це не їхнiй шлях. Бо Русь вмiє стояти тiльки чолом до ворога, не спиною.

- Отже, не пiдемо, - сказав Святослав.