Святослав

- Ще й як! У гречина совiстi немає - на торзi радий з тебе шкуру зняти, у морi сам на сам зустрiне - забере все добро й душу. Скiльки тут, на днi, лежить наших лодiй, а скiльки людей поховано без могили й тризни!

Княгиня Ольга чула цi розмови й уявляла, як колись чоловiк її, князь Iгор, плив iз дружиною своєю на лодiях Босфором, поспiшаючи до Константинополя. Нелегко було це зробити: не тiльки лодiї, а й чайцi важко пролетiти мiж цими похмурими скелястими берегами, i на кожному кроцi тодi можна було ждати опору, зради...

Тепер лодiї княгинi Ольги минули останнi вузькi ворота Босфору, плили пiсля цього ще одну нiч, а на свiтаннi нового дня їхнiм очам вiдкрилась така велична, чудова, неповторна картина, що люди не могли сидiти на своїх лавах - встали, а гребцi випустили з рук держаки весел.

Перед ними, скiльки не кинь оком, лежало безконечне тепле, нiжно-голубе, майже зелене Мармурове море, над яким то тут, то там, вiдбиваючись у плесi, пливли легкi бiлi хмаринки; народжувались i зникали, схожi на лебедiв з крутими довгими шиями, хвилi; над ними лiтали i квилили, кидались, як слiпучi блискавицi, бiлокрилi чайки.

Праворуч же, край неба, але, як здавалось, зовсiм близько, височiв, круто обриваючись над морем, великий пiвострiв, чiтко проступали зеленi лiси, сiрi стiни. Далi вглиб на багатьох горах сяяли золотi банi палацiв, церков, i мiж ними кiлька бань дива тогочасного свiту - собору святої Софiї.

- Константинополь! Царев город! Царгород! Чудо з чудес! Красота незрiвнянна! - лунали жiночi та й чоловiчi крики на лодiях.

Тiльки бувалi, покалiченi вої-гребцi, опустивши весла, стояли мовчки й невеселими очима дивились на Царев город. Їм не вперше доводилось тут бувати, вони добре знали Константинополь, а в декого iз них занили костi й заболiли на тiлi рубцi, - в тих, що з князем Iгорем ходили сюди, стояли й бились пiд отими високими сiрими стiнами.

Мовчала i княгиня Ольга. У цю справдi чудову й неповторну годину вона думала про долю рiдної землi, турботи про яку привели її сюди, до далекого Мармурового моря. Княгиня бачила Константинополь i згадувала далекий Київ, вдихала солонкувато-гiркi пахощi моря i пригадувала, як у цей час над Днiпром, у Полянськiй землi, солодко пахне спiле жито.

Недовго вже пливли лодiї морем, скоро вони потрапили до Суду* (*Суд - затока Золотий Рiг.). Тодi смiливо й зухвало вiд берега вiдчалили i стали йти водноруч з руськими лодiями чимало грецьких хеландiй.

- Зустрiчають? - дивувався хтось.

- Не зустрiчають, а обдивляються, - вiдповiли йому бувалi вої.

Проте це нiкого не турбувало. Обдивляються, нехай i обдивляються - нiчого вони на руських лодiях не побачать. Усi спрямували погляд на Золотий Рiг, берег по праву руку, а найбiльше на пiвострiв, що лiворуч заходив далеко в море.

На цьому пiвостровi, за сiрими стiнами i чотирикутними високими вежами з переходами й мiстками, що, здавалося, виростали з скелястого кам'яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике мiсто Вiзантiон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Схiдної iмперiї - Константинополь. З лiвого боку, на рiжку пiвострова, над самим морем, виднiлись мiж струнких кипарисiв палаци iмператорiв ромеїв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височiла, нiби висiла в голубому небi, свята Софiя. I всюду були стiни й стiни, що їх, за переказами грекiв, допомагали будувати боги Аполлон i Посейдон. Та що казки? Насправдi ж нелюдською працею своїх рабiв поставили їх iмператори Нового Риму - Костянтин Великий, Феодосiй Перший i Другий, Iраклiй, Феофiл i наступники їхнi. Зараз новi iмператори також сидiли там, за стiнами. Далi ж вiд їхнiх палацiв город мав iнший вигляд. Нiби по схiдцях, круто пiдiймаючись вище й вище, там громадились будiвлi й церкви; сiрi, похмурi, невеселi, вони тягнулись до самого обрiю, зливались з хмарами.

Побачили гостi з Києва й Суд, що в червонкуватому свiтлi згасаючого дня справдi нагадував золотий рiг. Широка горловина його виходила до моря, вузький рiжок губився десь серед рiвнини й лiсiв; i лодiї руськi довго пливли тiєю затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами* (*Мама - монастир святого Мамонта.), де звичайно зупинялись руськi купцi й гостi.

У цю вечiрню годину в Золотому Розi вiд безлiчi кораблiв з усього свiту, що, поклавши укотi, спочивали на його рiвному плесi, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий i довгий шлях Руським морем, - на них їхали купцi з держави Шахарменiв, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара i навiть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблi, що прибули з Пелопоннесу, Аравiї, Єгипту й iнших полуденних земель. А були ще й кораблi, якi прибули через Середземне море з кiнця свiту - iз захiдного океану, iз закинутих серед нього островiв. На кораблях лунали рiзнi голоси й рiзнi язики заморських гостей; уже тут, на водi, вони обмiнювались, купували щось i продавали, торгувались.