Святослав

Поки зайшло сонце й з лодiй кинули укотi, княгиня, купцi руськi й сли побачили берег за Золотим Рогом - Перу, що нагадувало передграддя Києва. Там подекуди височiли церкви й вежi, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти рiжка пiвострова; видно було там убогi хижi, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблi. А ген далеко в останнiх промiннях теплого сонця нiжно голубiли гори.

Коли лодiї зупинились, до них одразу ж пристало кiлька човнiв, а з них зiйшли руськi купцi, що прибули з Києва ранiше вiд княгинi i вже два тижнi стояли тут, на Судi.

Купцi були дуже радi, що тут, на чужинi, побачили людей з рiдної землi. А ще бiльше зрадiли, коли дiзналися, що з лодiями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж пiдпливли до неї, низько вклонились, привiтались, заходились скаржитись i нарiкати.

- Матiнко княгине! - бiдкались вони. - Гинемо! Захисти нас, заступись!..

Купцi стояли навпроти княгинi в лодiї, що колихалась вiд легкої хвилi, й говорили:

- Зачиненi, замкненi для нас ворота Царевого города. Для iнших гостей - з Єгипту, Азiї, iспанцiв, а хоч i франкiв - вони розкритi. А хiба ми для них гостi? Привезли ось у Царгород своє добро - хутро, мед, вiск, - все як золото, хотiли взяти те, в чому у нас на Русi є надоба, i мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тiльки-но стали ми на Судi, повели до єпарха* (*Єпарх-начальник мiста.), сказали свою цiну, а цiна ця така, що один збиток. I хоч-не-хоч - продавай, бо один тiльки мiсяць маєш право стояти на Судi. А якщо не розпродав свого товару, то єпарх що хоче з ним зробить, i можеш ти в одних тiльки портах додому повернутись.

Знову ж, - вели далi купцi, - коли вже продамо ми за безцiнок свiй товар, то хiба можемо купити, що бажаємо? Та нi ж, матiнко княгине, нам продають тiльки те, що дозволить єпарх i що їм самим непотрiбне: шовк - найгiрший, оксамит - прiлий, i то кожен має право купити тiльки на п'ятдесят золотникiв. От вина, мастики та парфумiв бери в них скiльки хочеш. А ми що ж, приїхали сюди вино пити, натирати мастикою тварi чи бороди, вибачай, княгине, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодiях лежать оксамити, маємо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, пiд винним духом, а вже царевi мужi нас з Суду виганяють, нiби ми пси якiсь. З чим поїдемо на Русь?

I, вже не маючи сили стриматись, купцi з Русi говорили:

- Про Царгород i iмперiю мовлять, нiби тут зiбранi багатства всiєї землi. Що й говорити, багатства тут є досить, де Єгипет, Аравiя, Арменiя, Сiрiя з Миспота-мiєю, - все сюди везуть. Тiльки цi багатства зiбранi в одному Великому палацi - у iмператора та його пат-рикiїв. А iмперiю вони жеруть i нас вже пожерли. Рятуй, матiнко княгине!

Княгиня Ольга дивилась на прикритий шатами ночi довгий пiвострiв над Судом, край якого блищали вiкна в палацах i теремах. Вище ж, на горах, було темно, тихо. Темне було й обличчя княгинi.

7

Тiльки розвиднiлось, до лодiй прийшли царевi мужi: в темних одежах, iз золотими чепами на шиях, з товмачами й писцями.

Пiднявшись на лодiї, вони запитували, звiдки прибули купцi, що привезли з собою, що бажають продати й купити.

I вони не тiльки запитували, а ходили по лодiях, пiдiймали запони, дивились на товари, нiби там могло бути щось недозволене чи крадене. Купцi ж стискували кулаки, кидали злi погляди на царевих мужiв...

Пiзнiше, коли лодiї були оглянутi, мужi сказали, що руським купцям дозволяється зiйти на берег i оселитись в монастирi Мамонта пiд городською стiною. Але попередили, що до города вони можуть ходити тiльки з ними, по п'ятдесят чоловiк за один раз, а в монастирi Мамонта можуть жити й мати покорм тiльки мiсяць, пiсля чого мусять залишити Суд. Це була не первина - купцi вже знали грецькi порядки.

Тодi взялись за дiло товмачi й писцi. Озброївшись дощечками, вкритими тонким шаром воску, писцi заходились питати й записувати iмена купцiв. Що там писалось - хто знає, бо вимовляли вони замiсть Прастена - Фрастьона, замiсть Степана - Стандера.

- Оце, - смiялись купцi, - почитають у Великому палацi та й подумають, що ми не руськi люди, а якiсь варяги... Та пишiть уже, як вам заманеться, тiльки до варягiв не пишiть. Руськi люди ми, з Києва, чуєте?

Царевi мужi переписали купцiв, якi приїхали на торг, а тодi запитали:

- Чи всi?

Купцi вiдповiли:

- Нi, не всi, бо з нами разом зi своїми послами приїхала ще й велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi перезирнулись.

- Княгиня Ольга?.. Але ж у Києвi князь Iкмор?

- Був у Києвi великий князь Iгор, а не Iкмор, але вiн помер, - вiдповiли купцi. - 3 нами ж приїхала його жона i велика княгиня руська Ольга.

Царевi мужi розгубились. Вони мали загад вiд єпарха добре придивитись, хто приїхав цього разу на багатьох лодiях з Русi. Вони ретельно оглянули лодiї й переписали всiх мужiв, але не зважали на жiнок, - хiба мало гостей приїжджає до Константинополя iз жонами, сестрами чи рабинями?!

I тiльки тепер вони побачили сувору, лiтню вже жiнку, що сидiла на однiй iз лодiй у темному одязi, з червоним корзном на плечах. Царевi мужi вклонились їй, але не знали, як дiяти.