Святослав

- А хiба постiльничий не має того, що йому належить? - здивувалась Феофано. - Вiн - найближча до iмператора особа, вiн перший серед усiх, вiн, напевне, найбагатша в iмперiї людина... Чого ж ще бажає постiльничий ?

- Що слава паракимомена й постiльничого, що багатство й пошана, коли я не той, за кого мене вважають, i не такий, як хочу...

- Послухай, паракимомен, але хто ж тодi ти?

- Невже ти й досi не знаєш, Ферфано, хто я?

- Не знаю...

- Я такий, як i ти...

- Не розумiю...

- Ти - дочка шинкаря Кротира, а тепер жона iмператора Романа. Моя мати - рабиня-слов'янка, але батько iмператор Роман...

- Почекай, то ти брат iмператора Костянтина i дядько мого чоловiка Романа?

- Так, Феофано.

- I ти не любиш брата iмператора?

- Як i ти, Феофано...

- Так ось чому ти не можеш спати! Тодi поговоримо, дорогий мiй дядьку! Я думаю, що ми - ти i я - зумiємо поговорити...

- Вони мене зробили безбородим, i в моєму серцi залишилась тiльки помста.

- Коли до почуття помсти додати пристрасть, буде страшний напiй.

14

Повернувшись пiзньої години на монастирське подвiр'я, княгиня знайшла там всiх своїх жон, слiв, купцiв, служниць - їх привезли з Великого палацу набагато ранiше, одразу пiсля закiнчення прийому в Золотiй палатi й Юстинiанi, але всi вони ще не спали, ходили з келiї до келiї, голосно висловлювали своє захоплення, вихвалялись подарунками.

Одразу ж, тiльки княгиня Ольга опинилась у своїй келiї, кiлька жон зайшли до неї...

- Не вемо, - запальне говорили вони, - на небi - сьми були чи на землi... онде бог з чоловiки пребуває, ми не можемо забути красоти тоя, всяк-бо чоловiк, аще вкусить солодкого, пiсля того гiркоти не приймає...

Вони розповiли княгинi, хто з них який подарунок одержав у Великому палацi: купцi - по 6 мiлiсарiй* (*Мiлiсарiї - грецька монета.), священик - 8, сли - по 12, а всi жони також по 12 мiлiсарiй. Жони показували княгинi цi золотi кружальця, на яких був iмператорiв знак - голова Костянтина з куцою бородою i товстими вусами.

- А тобi що подарували, матiнко княгине? Покажи! Вона кивнула в куток, де на лавi лежало замотане в шовк блюдо з грiшми, i вони кинулись туди, розгорнули шовк, вийняли блюдо, розсипали золотi, кинулись їх збирати.

- Чудо! - верещали вони. - Нi, немає на землi красоти такої...

- Ви лiпше вже йдiть спати! - зупинила нарештi княгиня Ольга жон, що ладнi були сидiти тут i розповiдати про чудеса Великого палацу до ранку.

Жони вийшли з її келiї, але заспокоїтись не могли i ще довго стояли на подвiр'ї, гомонiли, плескали руками.

Аж тодi, коли все затихло, княгиня Ольга покликала служницю й велiла їй запросити в келiю до себе купцiв Воротислава, Ратшу, Кокора й кiлькох слiв.

Вони не спали й одразу заявились. Помiтно було, що вони немало й випили у Великому палацi, а проте на ногах тримались твердо.

- Сядьте, купцi мої й сли! - звернулась до них княгиня, сперлась руками на стiл, подивилась на свiчу, що стiкала воском, на блюдо з золотими...

Потiм пiдвела голову, обвела усiх поглядом.

- То як же, купцi мої й сли? Чи бачили чудеса Великого палацу - птахiв спiвучих, левiв рикаючих i самого iмператора?

- Бачили, - вiдповiв купець Воротислав, - i вельми милувались... Там, у Золотiй палатi, зiбрано чудес багато.

- А навкруг пустота, тлань i мряка, - засмiявся раптом купець Ратша.

- Яка пустота i тлань? - поцiкавилась княгиня.

- Купець Ратша випив надто грецького вина i всує згадує про пустоту й тлань, - пiдвiвся й заговорив Воротислав. - Проте коли почав, скажу, матiнко княгине... Довго ото ми сидiли з ним на прийомi в Золотiй палатi, де нас вельми частували всяким зiллям, а потiм по надобi своїй вийшли з палати й пiшли та й пiшли. I от, по правдi скажу, княгине, таку ми побачили там пустоту й тлань, що й не сказати... Адже вони все поздирали, аби ту Золоту палату прикрасити. А пiшли ми навкруг неї (всякими там сiньми та переходами), а там пустота, тлань, де-не-де каганцi горять, скрiзь плiсень, iмла. Обiйшли чимало, ледве до Золотої палати добрались, i всюди однаково!

Княгиню Ольгу розвеселила розповiдь купцiв.

- То правда, - згодилась вона. - Велика Вiзантiя багата, розумна, але пустоти й тланi в нiй вистачає... Коли б це багатство нам...

- Не такi ми ницi, матiнко княгине, - сказав Воротислав. - Нам аби не орди, не ця Вiзантiя, та ще щоб пробитись з своїми товарами на схiд сонця й сюди, на захiд сонця, то ми б їх своїм багатством засипали... Ти б бачила, княгине, що робилось з ними днесь, коли ми викладали свої дари! Адже занiмiли, такого вони не бачили й не ждали. Оце чудо з чудес! I ти добре зробила, княгине, що взяла в нас усi товари. Знай - не купила ти у нас їх, ми тобi їх подарували, i не ти давала дари iмператорам - уся Русь! А вони що дали нам? По десять мiлiсарiй кожному, а як по-нашому, то по гривнi? Та я слугам своїм даю бiльше.

- Ось ще блюдо менi дали, - промовила княгиня. Воротислав ступив уперед, взяв блюдо, пiдкинув його на руцi, попробував на зуб.

- Що ж, - промовив вiн, - нашi київськi кузнецi не згiрше зроблять, а золото це не щире, є в ньому мiдь, се реку - iржа.