Святослав

Княгиня Ольга молитовно думала про Iвана Хрестителя, з трепетом згадувала Купала, i молилась їм обом. Притулившись чолом до холодної пiдлоги собору, вона молилась за Русь, за людей її, за синiв своїх Святослава й Улiба.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

1

У нiч пiд Купала ворiт на Гору не замикали. Тiльки почало темнiти, звiдти вийшло чимало гриднів i юнакiв-дворян. Не з щитами i мечами йшли нинi юнаки, а разом з ними й дiвчата. На головах у них були вiнки, в руках - квiти.

З гучними пiснями, в яких славилися Купало й богиня Лада з дiтьми Лелем i Полелем, рушило слiдом за горянськими юнаками й дiвчатами передграддя, залунали пiснi на Подолi i ген-ген далi по Оболонi.

З усiх концiв йшли туди, де Почайна допливала до Днiпра. Там на широкому лузi ще завидна прибране було високе дерево - на ньому висiли вiнки, квiтки, всiлякi оздоби. Тiльки стемнiло, навкруг дерева й скрiзь на лузi запалали вогнища, почалося iгрище. Залунала пiсня юнакiв:

Iде Купало, несе немало,

Меди i жито, прирост, присип,

Славим Купала, не спим до рана,

Не спи, дiвчино, юнак - не спить!

А в цей час з другого боку озивались дiвчата:

Ой Ладо, Ладо, Леле, Полеле,

Сплетемо квiти в один вiнок,

Ой Ладо, Ладо, славимо радо,

Ой Ладо, Леле, Леле, Полель.

Десь грали вже й музики - пронизливо свистiли со-пiлi, гули роги, торохтiли бубни.

Тепер уже скрiзь понад Почайною i Днiпром горiли, як свiчки, вогнi, звiдусiль линули музика й пiснi, пристраснi голоси чулись у темрявi, що стiною стояла одразу за вогнями. Веселi крики, смiх лунали навiть на плесi, скрiзь по Почайнi й Днiпру.

Та й як було не веселитись, не радiти: запашна, тепла нiч котилась над землею, вгорi мерехтiли яскравi зорi й срiблом мiнився Перунiв Шлях, квiти пахли, як росою вмитi, в далеких лугах несамовито били перепели й деркачi, мiж круч грала, нiби закипала вiд купальських вогнiв, вода.

I горе було тому, хто посмiв би оскверняти або ганити свято великого Купала! От i цiєї ночi гурт старих уже чоловiкiв з Подолу й передграддя, захопивши з собою чимало й молодикiв, рушили до ручаю, що струмував з яру пiд горою, туди, де стояла церква християн. Вони посувались, як чорна стiна, серед темно-зеленого освiтленого вогнями руна, зупинились недалеко вiд церкви, кричали всяку хулу, закочували сорочки й показували християнам тiло. А тодi почулись лемент, крики: люди старої вiри кидали на церкву й людей, що зiбрались там молитись за якогось Iвана Хрестителя, камiння й дрючки. I всi, хто веселився навкруг купальських вогнiв, щосили смiялись, спостерiгаючи, як люди старої вiри воюють з Христом.

Iз вiкна терема княжич Святослав бачив, як iшла з Гори на свято Купала молодь, чув її веселi, запальнi пiснi. Пiзнiше побачив вогнi над Почайною, але самому йому було невесело, тоскно.

Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Київському столi з її волi мусив сидiти вiн, Святослав, син Iгорiв. Вiн дiяв так, як велiв покон: прокидався до схiд сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечi червоне, iз золотою оторочкою корзно, взував червонi, з довгими, загнутими носками хзовi чоботи, клав на голову хутряну шапку iз дорогим камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу гривну.

Коли княжич виходив iз своєї свiтлицi, минав Золоту палату й спускався сходами в сiни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Улiб, на ганку й у дворi бiля терема чулись голоси тiунiв, гiнцiв земель, огнищан.

Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi. Слiдом за ним iшли Улiб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравницi, як годилось, Святослав клав жертву, всi мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потiм сiдали до столу.

Подавала їм страви ключниця Малуша. Вона вже призвичаїлась до своєї роботи, низько вклонялась князям, тiльки заходила до стравницi; носила миски, наливала вино, прибирала посуд i все робила швидко, метко i спритно.

Потiм княжич Святослав iшов наверх, сiдав у Люднiй або Золотiй палатi, по праву руку вiд нього стояв воєвода Свенелд, по лiву - брат Улiб, близько сiдав ларник Перенiг, чимало воєвод i бояр стояли позад них. I княжич Святослав говорив з тiунами, приймав гiнцiв земель, слiв, якщо вони потрапляли до Києва, робив суд i правду людям.

Власне, все робив не вiн. З тiунами, гiнцями, всiма людьми, що приходили до княжого терема в цю ранню годину, розмовляли Свенелд, воєводи й бояри, вони ж вели перемови з гiнцями земель, творили суд i правду людям.

Але ж княжич Святослав мав вуха i все чув. Тiуни говорили про оскудiння княжої скотницi, бо, мовляв, княгиня Ольга багато взяла з собою, й вимагали збiльшення урокiв i уставiв. Приходили i ставали на суд бояри, що в сварках за рольнi землi, бортневi знамена й бобровi гони скубли один у одного бороди, ламали руки й ноги, бились мечами, батогами, а то й просто телеснею. Княжич слухав воєвод, якi хвалились, що не хтось iнший, а тiльки вони кров'ю й життям своїм захищають землi, за що просили пожалування.