Святослав

Як дозвiльне було їм всiм у цьому полi! Десь далеко була Гора, тiуни, бояри, воєводи, десь там був брат Улiб, що з ненавистю в очах дивився на брата. Тут навкруги були тiльки земля та небо, високi могили, у туманах могли спокiйно спати городища й села.

I, лежачи на теплiй землi, слухаючи, як десь далеко-далеко в полi перекликається сторожа, вiн довго дивився на зорi, а потiм нiбито легко злiтав до них на невидимих крилах i мiцно засинав.

Та чим сильнiше буяла весна, чим дужче пахли трави й квiти в полi, тим настiйнiше в душу княжича Святослава заповзала якась тривога, неспокiй. Часом бувало так, що, їдучи в полi, понад лiсом чи рiкою, вiн раптом зупиняв коня, довго дивився поперед себе, немов ждав, що от-от хтось з'явиться в холодку дерев. Часом не знати чого у нього починало шалено битись серце, йому здавалось, що вiн щось забув взяти з собою в дорогу, щось дуже дороге покинув у Києвi. I вiн завертав коня, поспiшав з поля до Києва, але не бачив, не знаходив там бажаного.

I все частiше i частiше мучило його безсоння в безлюддi й безмов'ї полiв. Вiн лежав, чогось ждав, чогось бажав, серед зiрок на небi починав шукати найкращi, любi оку... Вiн i знаходив їх - це були двi привабливi голубуватi зiрки, що висiли, як сестрицi, на пiвнiчнiй удолинi неба i мiнились, грали, як перли.

Не маючи сили одiрватись вiд краси їх, вiн хотiв, як i ранiше, линути, летiти на незримих крилах до них, але не мiг, вiї його не склеплювались, сон не приходив.

Двi зiрки, як здавалося йому, свiтились все дужче й дужче, не вiн, а вони дивились на нього, кликали, манили. З зусиллям вiн зрештою одривав вiд них очi, пiдводився, вставав, поглядав на повите нiчною iмлою поле, на могилу, на схилах якої то тут, то там просто неба лежали i вже спали гриднi, глибоко дихав настояним на євшанi й м'ятi повiтрям, знову лягав i склеплював повiки...

Та через короткий час очi його розкривались i чомусь одразу ж прикипали до тих самих зiрок-сестричок. I здавались вони вже не зiрками, а очима - знайомими, любими, рiдними...

Засинаючи, княжич Святослав намагався пригадати, чиї очi нагадують йому цi зiрки?

Пережив Святослав i ще одне - смерть свого вуйка Асмуса.

Вiн помер, як належить воїну, - рано, на свiтаннi, коли роса стає такою важкою, що сама сиплеться з трав, коли у полi нiмiє все навкруг i владує одвiчна тиша, коли сонце на сходi починає пiднiмати iз-за обрiю супроти ночi блискуче лезо свого меча...

На свiтаннi Асмус почув за Россю тупiт коня й свист i одразу ж тихо, щоб не розбудити Святослава, встав, узяв з собою кiлькох гриднiв i помчав удалину, де ще стояла нiч i колихалися тумани.

Гриднi повернулись i привезли з собою тiло Асмуса. Там, за Россю, в лугах, були три печенiги. Асмус iз гриднями довго гнались за ними й скарали, але один iз печенiгiв в останню смертну хвилину натягнув тятиву лука й послав стрiлу, що вцiлила Асмусу в серце.

Смерть Асмуса глибоко засмутила Святослава. Коли вiн стояв над його могилою, то вiдчував, що прощається не тiльки з вуйком, а з чимсь бiльшим, iз людиною, частку душi якої вiн увiбрав у себе й нею жив.

"Прийми його, Перуне, у свої оселi, - думав Святослав, - а коли менi доведеться прощатись iз свiтом, то хотiв би померти так, як Асмус!"

Коли вийти за древню Родню* (*Родня стояла на горi, нижче вiд сучасного Канева.) й стати край Княжої гори, над самим її краєм, де спiють нинi хлiба, буйно ростуть трави, цвiтуть квiти, опадають туманами й знову пливуть над безмежними просторами хмари, - там i є могила Асмуса!

От про все це й думав княжич Святослав, стоячи в надвечiрнi купальської ночi бiля вiкна терема. I чомусь йому знову стало невесело, тоскно, чомусь захотiлось залишити свiтлицi, де за день розпеклось стало гарячим повiтря, захотiлось вийти разом з усiма на луки над Почайною, когось шукати i когось зустрiти.

Бажання було настiльки непереможним, що княжич не витримав, одягнув темне платне, накинув на плечi корзно, непомiтно залишив Гору, перейшов мiст i попрямував до Почайни.

2

Разом з iншими дворянами на свято Купала пiшла й Малуша. Ще дома, в рiдному селищi, любила вона свята; холоднi, але гомiнкi вечори Коляди, веселi днi веснянок, заквiтчану вогнями нiч Купала, п^янi вiд олу й медiв обжинки. Маленька дiвчинка у подертiй сорочцi стояла тодi оддалiк вiд усiх, боялась пiдiйти до гурту, але їй було так радiсно.

Свята в Києвi ще бiльше вабили Малушу. Тут так багато вогнiв, так клично звучали пiснi! I все ж вона - проста дворова дiвчина, а пiзнiше ключниця - i на цих святах стояла осторонь, боялась влитись у гомiнкий, веселий натовп, де веселились i подоляни, i дiти майстрiв з передграддя, i навiть боярськi та воєводськi дiти.

Вони завжди кликали Малушу погуляти з ними. Особливо кликали, просили пiти з ними на свято гриднi з Гори. Та й як їм було не кликати її? Вона вже не та маленька, худенька, перелякана дiвчина, що тремтiла колись у лодiї, що їхала, зщулившись пiд щитом, на Гору.

Малуша змiнилася. Коли б батько вигадував їй iм'я тепер, то, напевно, назвав би не Малушею, а знайшов якесь iнше слово - теплiше, краще!