Святослав

Вона витяглась, була ставна, мала тугi, пружнi ноги, виразно окресленi стегна, тонкий стан, у маленьких її грудях було ще щось дитяче, але разом i достигле - жiноче, звабне. Вона мала округле обличчя з устами, що нагадували пелюстки квiтки, невеликий лукавий носик, темнi брови й чудове русе волосся.

Але найбiльше вражали її очi - карi, глибокi, живi, що вiд одного холодного слова могли затьмаритись, а вiд найменшого сонячного променя - засвiтитись. Тiльки на людях нiколи вони не були смутними, але й не свiтилися, бо Малуша жила на Горi.

У цю нiч, наблизившись до натовпу, Малуша забула про Гору й терем, її охопило приємне збудження, вона стала в коло, що оберталось круг вогню. Разом з iншими дiвчатами, мiцно взявшись за руки, тiкала, коли юнаки хотiли їх улоскотати. Коли ж дiвчата й юнаки почали стрибати через вогнi, Малуша довго боялась, вагалась, а потiм скiльки було сили в ногах побiгла, одiрвалась вiд землi, пропливла над багаттям, стала на ноги, але не зупинилась, а побiгла далi, щоб зробити коло i, повернувшись, знову стрибнути через вогонь...

Так вона робила не раз. Купало - великий чародiйник, i той, хто приходить на його свято, нiби випиває мiцного вина. Малуша також сп'янiла, зникли кудись її страх i вагання, тепер вона була, як i всi, в полонi у Купала, у вирi любовi.

А хiба вона не мрiяла й не думала про кохання? За тяжкою роботою у неї не вистачало часу спочити, помрiяти. Та вже не раз увi снi хтось нiбито бажаний i дивно знайомий приходив до неї в хлiвину, не раз вона, жахаючись, прокидалась серед ночi, бо здавалося - тiльки-но хтось був поряд з нею, пригортав до себе, схилявся, так близько свiтились, пломенiли його очi...

- Рятуй мене, Перуне, рятуй, - шепотiла тодi вона й торкалась рукою обереги - материного дарунка, богинi Роженицi.

Зате тепер вона робила, як усi, i, як усi, могла дати волю душi своїй i серцю. Ще стрибок, ще один стрибок, ще один стрибок, Малушо, священний вогонь Купала очищає тiло, вiн наближає любов.

А коли дiвчата почали заплiтати вiнки й пускати їх у Почайну, щоб запитати в долi, чи судилося їм мати пару, а якщо судилось, то з якої дороги, сплела вiнок i Малуша. Хiба ж їй, як i всiм, не цiкаво було дiзнатись, попливе її вiнок чи потоне, знайде вона собi пару чи нiколи не знатиме любовi?

Так, пустивши вiнок на воду, й пiшла вона понад берегом, пильно придивляючись, чи тоне вiн, чи пливе. Якщо ж пливе, то куди, до кого?

Вiнок не тонув, вiн плив i плив, у пасмугах вiд вогнiв, що грали на плесi, на водi вимальовувалось його темне коло.

I раптом Малуша побачила, що хтось невiдомий з'явився перед нею, а далi схопив її за руки.

- Хто це? - сполохано крикнула вона.

- Невже ти мене не впiзнала? - почула Малуша знайомий голос.

- Княжич Святослав?

- Так, це я... А чого ж ти злякалась?

- Я прийшла з дворянами поспiвати й стрибати, пустила свiй вiнок, пiшла за ним...

- То добре, Малушо... Сам Купало привiв тебе сюди...

- Ой нi, княжичу... Це - нещастя, тут так темно... i я вже пiду назад до вогнища. Там усi дворяни...

- Нi, ти нiкуди не пiдеш...

- Чому, княжичу? Як же так, що я нiкуди не пiду...

- Так, Малушо! Сiдай ось тут, на кручi, i я сяду бiля тебе...

Вона сiла, бо княжич не випускав її руки. Його рука була така дужа й гаряча. Сiла вона й тому, що не могла перемогти зваби цiєї неспокiйної, тривожної ночi...

Якусь хвилину мовчали. До них долiтали звуки купальських пiсень, тихий сплеск води, чиїсь голоси в темрявi, але все це було так далеко.

- Ти вiриш у долю? - запитав Святослав.

- Вiрю... нi, не вiрю! - знiтившись, вiдповiла вона.

- А для чого ж ти пускала вiнок? Адже хотiла знати, куди вiн припливе?

- Хотiла.

- Отже, ти вiриш у долю. Вiрю в неї i я. Так мене навчив Асмус.

- Але доля, княжичу, обдурює, їй не можна вiрити.

- Нi, вона не обдурює, - впевнено сказав вiн, - i їй вiрити треба.

Випустивши руку Малушi, Святослав довго сидiв I дивився на чорне плесо, немов мiг там щось вчитати.

- Ти колись думала про мене? - раптом запитав вiн, обернувшись до неї, i вона побачила його освiтленi вогнями очi й вуста. Тiльки цi очi й вуста тепер не були злими, як у теремi на Горi, а такими, якi вона бачила увi снi.

- Я думала про тебе, - щиро призналась вона, - i завжди боялась... Коли ти говорив, коли мовчав... i гримав на мене.

- А може, - сказав вiн Малушi, а бiльше, мабуть, собi, - може, я був суворий з тобою i гримав через те, що любив тебе?

- Ой княжичу, - жахнулась вона, - навiщо говорити такi слова, та ще в нiч на Купала? Ти робив як треба, бо сам княжич, а я роба. Хiба ж можна воднораз ненавидiти й любити? - Вона знайшла силу стримано засмiятись.

- Можна, - вiдповiв вiн. - Коли я ненавиджу, то вiд усiєї душi, коли люблю - то до останку.

- То ти, княжичу, разом любив мене й ненавидiв?

Вiн сказав дуже голосно:

- Нi, тебе я тiльки любив. Ненавидiв їх,усiх на Горi...

- За що, княжичу, за що?

- За те, що зневажали тебе, за те, що для них ти була тiльки роба... Я сварився, i кричав, i гримав на тебе за те, що ти корилась їм.

- Нi, княжичу, я не розумiю, як можна разом ненавидiти i любити.

- Але ж мене ти не ненавидиш?