Світло між двох океанів

— Я присягаюся вам, він був уже мертвий, коли я знайшов його… Я знаю, що повинен був зробити інакше. Я щиро жалкую, тому що те моє рішення завдало вам стільки шкоди. Але ваш чоловік був уже мертвий.

Вона глибоко зітхнула, маючи намір іти.

— Робіть зі мною, що хочете. Я не прошу прощення, — сказав Том, — …але моя дружина… у неї не було вибору. Вона любить цю маленьку дівчинку. Вона дбала про неї, наче та єдина у світі. Проявіть до неї милосердя.

Гіркоту на обличчі Ханни змінили виснаженість і печаль.

— Френк був прекрасною людиною, — сказала вона і повільно пішла коридором.

У тьмяному світлі Том слухав цвірчання цикад, які, здавалося, відраховували секунди, усі тисячі одночасно. Він усвідомив, що змикав та розмикав руки, ніби вони могли понести його туди, куди не несуть ноги. Він дивився на них і на мить подумав про все, що вони вже переробили. Ця сукупність клітин, м’язів і думок складала його життя, хоча, звичайно, у ньому було ще щось. Оговтавшись, він повернувся до гарячих стін та насиченого повітря. У нього забрали останній щабель драбини, що могла вивести його з пекла.

Ізабель намагалася викинути Тома з голови: то вона допомагала матері у хатніх справах; то розглядала картинки, намальовані Люсі під час її минулих коротких візитів; то дедалі глибше відчувала скорботу від втрати дитини. Вона годинами не думала про нього, а тоді думки про Тома поверталися й вона згадувала про лист у шухляді, що його приніс Ральф.

Ґвен обіцяла привести Люсі, щоб вона могла побачити її знову, але після того більше не з’явилася в парку. Та, попри це, Ізабель годинами чекала на тому самому місці. Вона повинна залишитися зібраною, якщо була хоч найменша іскорка надії побачити свою дочку знову. Вона повинна ненавидіти Тома заради Люсі. І все ж. Жінка взяла лист, подивилася на розірваний кутик, з якого почала відкривати його. Потім поклала його назад і поспішила до парку — чекати, про всяк випадок.

— Скажи мені, Томе, що робити. Ти знаєш, що я хочу допомогти тобі. Будь ласка, просто скажи, що мені робити. — Голос Блуї був напружений, а очі блищали від сліз.

— Уже нічого не потрібно.

У камері Тома було задушливо і пахло карболкою від нещодавнього прибирання.

— Боже, краще б я ніколи не бачив те брязкальце! Треба було тримати рот на замку. — Він схопився за ґрати. — Той сержант з Олбані приходив до мене і розпитував всіляке про тебе: чи дружиш ти з кулаками, чи любив випити. Він і в Ральфа був. Люди говорять… вони говорять про вбивство, Томе, заради Бога. У пабі говорять навіть про шибеницю.

Том подивився в очі Блуї.

— Ти їм віриш?

— Звичайно не вірю. Але я знаю, що такі розмови розходяться по всьому місту. І невинного хлопця можуть звинуватити в тому, що він ніколи не робив. А коли він помре, кому будуть потрібні вибачення? — Блуї мовчки з благанням дивився на Тома.

— Є речі, які важко пояснити, — сказав Том. — Є причини, чому я зробив те, що зробив.

— Але що ж ти зробив?

— Я зробив дещо таке, що зруйнувало життя людей, і тепер настав час платити.

— Подейкують, ніби старий Поттс казав: якщо дружина не захищає свого чоловіка, отже, той, певно, багато чого наробив.

— Дякую, друже! Ти мене втішив цим.

— Томе, не здавайся без бою. Пообіцяй мені!

— Зі мною все буде гаразд.

Але, коли кроки Блуї вже відлунювали коридором, Том подумав, чи правда це. Ізабель не відповіла на його лист, і він розумів, що причини для цього могли бути найгіршими. Проте він мусив триматися того, що знав про неї, про те, якою вона колись була.

На околиці міста стояли старі будинки працівників лісопилки — скромні дерев’яні будівлі, серед яких були і покинуті розвалюхи, і досить пристойні хатинки. Їх було побудовано на невеликих клаптиках землі, неподалік насосної станції, яка забезпечувала місто водою. Ізабель знала, що в одній з них живе Ханна Ронфельдт і туди забрали її дорогоцінну Люсі. Жінка марно чекала, що Ґвен прийде знову. З відчаю вона вирішила сама пошукати Люсі. Просто щоб побачити, де вона жила, щоб знати, як вона давала собі раду. Був полудень, на широкій вулиці, по обидва боки обсадженій жакарандами, — ані душі.

Один із будинків вирізнявся своєю доглянутістю. Недавно пофарбований, зі скошеною травою і, на відміну від інших, оточений високим живоплотом, що ефективніше, ніж паркан, тримав подалі цікаві очі.

Ізабель пройшла алейкою до задніх дворів. Вона почула ритмічний скрип заліза. Її дихання пришвидшилося, бо, вдивившись крізь крихітний просвіт у листі живоплоту, побачила свою маленьку дівчинку, яка їздила доріжкою на триколісному велосипеді. На самоті вона не здавалася ні щасливою, ні сумною, просто сконцентрованою на педалях. Вона була так близько: Ізабель могла доторкнутися до неї, обняти її, втішити. Раптом жінка відчула весь абсурд того, що вона не може бути зі своєю дитиною, ніби все місто з’їхало з глузду, а вона єдина залишилася при тямі.