Світло між двох океанів

Поки Ханна була на кухні, а Ґвен кудись пішла, дівчинка ввійшла до своєї кімнати. Вона розглянулася. Обережно застібнула сандалі. Поклала в наплічник малюнок маяка з мамою, татком і Лулу. Додала туди яблуко, яке та дама дала їй уранці, та прищіпки, котрими гралася, наче ляльками.

Вона тихо зачинила двері й вийшла на задній двір. Пройшла біля живоплоту, поки не виявила вузьку щілину, крізь яку могла проскочити. Дівчинка бачила маму в парку. Вона піде туди і знайде її. Вони відшукають татка й вирушать додому.

Дитина взялася до виконання свого плану надвечір. Сонце спускалося до небокраю, і тіні дерев витягувалися, наче гума, до неймовірних розмірів.

Пролізши крізь живопліт, дівчинка потягнула наплічник по землі крізь низькі чагарники, що росли за будинком. Звуки тут настільки відрізнялися від тих, що були на Янусі! А скільки тут пташок, котрі перекликаються одна з одною. Що далі вона заходила, то густішими ставали чагарі і зеленішою — рослинність. Вона не злякалася сцинків, чорних і швидких лускатих ящірок, які шмигали підліском. Сцинки не заподіють їй болю, дівчинка добре це знала. Однак їй не було відомо, що тут, на відміну від Януса, не всі чорні створіння, котрі ковзають у траві, — ящірки. Вона не знала про життєво важливі відмінності між ящірками з ніжками і без них. Вона ніколи не бачила змію.

До того часу як маленька дівчинка прийшла в парк, настали сутінки. Вона підбігла до лавки, але не знайшла жодних слідів мами. Тягнучи за собою наплічник, дитина всілась на лаву і почала вдивлятися у безлюдний парк. Вона дістала побите під час подорожі яблуко й надкусила його.

У цей момент кухні Партаґеза були зайняті сварливими матерями та голодними дітьми. Діти відмивали руки й обличчя, брудні від гарцювання поміж дерев чи прогулянок узбережжям. Батьки дозволяли собі холодне пиво, а матері наглядали за каструлями, де варилася картопля, і за духовками, де мліло тушковане м’ясо. Наприкінці кожного дня сім’я збиралася разом.

А темрява щосекунди сильніше насичувала небо, поки тіні вже більше не спадали зверху, а піднімалися із землі й цілковито заповнювали повітря. Люди, повертаючись до своїх будинків, передавали ніч її володарям: цвіркунам, совам, зміям. Світ, який не змінився за сотні тисяч років, прокидався та діяв, наче денне світло, люди і всі зміни, що вони їх спричинили, були тільки ілюзією. На вулицях не залишилося ні душі.

Перш ніж сержант Накі прибув до парку, він знайшов на лавці лише наплічник та огризок яблука зі слідами маленьких зубів, по якому вже повзали мурахи.

З настанням ночі в темряві починають мерехтіти вогники. Тисячі світлих цяток; іноді від гасової лампи у вікні, іноді від електричного світла в нових будинках. По обидва боки вздовж головної вулиці Партаґеза світили електричні вуличні ліхтарі. Чисте, безхмарне небо освітлювали зірки, і на ньому світлою плямою через темряву пролягав Чумацький Шлях.

Деякі з яскравих точок серед дерев погойдувалися, як вогняні ягоди: то люди з ліхтарями обшукували ліс. Не тільки поліція, а й чоловіки з лісопилки Поттса, працівники порту та Маякової служби. Знервована Ханна залишилася вдома, як їй наказали. Ґрейсмарки також ходили чагарниками й кликали дитину по імені. У повітрі лунали імена «Люсі» і «Ґрейс», хоча шукали тільки одну дівчинку.

Стискаючи в руці малюнок з мамою, татком і маяком, дитина згадує історію мудреців, які знайшли свій шлях до дитятка Ісуса, йдучи за зіркою. Вона помітила світло Януса в морі, воно здавалося таким близьким, світло завжди здається близьким. Хоча дещо не зовсім так. З-поміж білих спалахів були й червоні. Проте дівчинка йшла до нього.

Дитина прямує вниз до води, яка вночі стає неспокійною, а хвилі беруть берег у заручники. На маяку вона знайде маму й татка. Вона йде вниз до тонкого довгого перешийка, у саме серце Пойнт-Партаґез, де багато років тому Ізабель примусила Тома, щоб його не змило в океан, лягти, коли він дивився на морський гейзер. З кожним кроком дівчинка щораз ближча до світла, що в океані.

Але вона йде не на промінь Януса. Усякий маяк має свій характер, і спалах червоного кольору, який перериває білий, указував морякам: вони наближаються до мілини в гирлі Партаґезової бухти, майже за сто миль від Янус Рока.

Зривається вітер. Піниться вода. Дитина йде. Темрява прибуває.

Том почув голоси, що долинали в його камеру ззовні: «Люсі? Люсі, ти там?» Згодом: «Ґрейс? Де ти, Ґрейс?»

Єдиний ув’язнений у відділку, Том покликав:

— Сержанте Накі! Сержанте!

Почувся брязкіт і ввійшов констебль Лінч.

— Щось потрібно?

— Що відбувається? Люди кличуть Люсі.

Боб Лінч замислився над відповіддю. Хлопець мав право знати. У будь-якому разі він нічого не міг вдіяти.

— Та дівчинка, вона пропала.

— Коли? Як?

— Кілька годин тому. Судячи з усього, втекла.

— Боже всемогутній! Як, чорт забирай, це сталося?

— Не маю уявлення.

— І що зараз відбувається?

— Її шукають.

— Дозвольте мені допомогти. Я не можу просто сидіти тут. — Шерборн зрозумів відповідь, побачивши незворушне обличчя Лінча. — Та перестаньте! — сказав Том. — Куди я дінуся?