Світло між двох океанів

— Якщо ви вирішили визнати себе винним, я змушений дослухатися. Але на вас навішають весь комплект звинувачень. Наскільки я зрозумів, вам треба перевірити голову… І вам краще молитися милостивому Господу, щоб Спреґґ не навісив нових звинувачень, щойно вас перевезуть в Олбані.

Розділ 32

— Що там, чорт забирай, сталося? — спитав Вернон Накі, коли Гаррі Ґарстоун зачинив за собою двері й мовчки застиг у кабінеті сержанта.

Потоптавшись і відкашлявшись, Ґарстоун махнув головою у бік входу до поліційного відділку.

— Ближче до справи, констеблю.

— Там відвідувач.

— До мене?

— Не до вас, сер.

Накі застережливо поглянув на нього.

— До Шерборна, сер.

— Добре? Ви ж знаєте, що робити, заради Бога. Запишіть дані та впустіть.

— Це Ханна Ронфельдт, сер.

Сержант випростався.

— Оце так! — Він закрив теку на своєму столі й почухав підборіддя. — Думаю, краще я вийду до неї.

Накі стояв біля столу в приймальні.

— Пані Ронфельдт, не зовсім звично, що члени сім’ї жертви хочуть бачити обвинуваченого.

Ханна мовчки дивилася на сержанта, самим поглядом змушуючи його продовжувати.

— Боюся, це зовсім не звична ситуація. Попри всю повагу…

— Але ж не протиправна? Не протизаконна?

— Слухайте, мем. Навіть коли справа розглядатиметься у суді, це буде досить важко для вас. Зважте на мою думку, такі судові розгляди, як цей, добре псують нерви. Ви справді хочете скаламутити свій спокій, перш ніж почнеться суд?

— Я хочу побачити його. Я хочу подивитися в очі чоловіку, який убив мою дитину.

— Убив вашу дитину? Заспокойтеся.

— Дитина, яку я втратила, уже не повернеться, сержанте, ніколи. Ґрейс уже ніколи не буде такою ж.

— Слухайте, я не впевнений, що ви маєте на увазі, пані Ронфельдт, але в будь-якому випадку я…

— Я хоча б на це маю право, вам так не здається?

Накі зітхнув. Жінка мала жалюгідний вигляд. Вона блукала містом багато років. Можливо, це дозволить їй позбутися привидів минулого.

— Якщо ви почекаєте тут…

Том підвівся на ноги, все ще спантеличений новиною.

— Ханна Ронфельдт хоче поговорити зі мною? Для чого?

— Звичайно, ти не зобов’язаний бачити її. Я можу відправити Ханну.

— Ні… — сказав Том. — Я побачусь із нею. Дякую!

— Як собі хочеш.

Через кілька хвилин увійшла Ханна, а за нею констебль Ґарстоун, що ніс невеликий дерев’яний стілець. Він поставив його за декілька футів від ґрат.

— Я залишу двері відчиненими, пані Ронфельдт, і чекатиму ззовні. Або можу залишитися тут, якщо ви бажаєте.

— У цьому немає потреби. Я тут довго не затримаюся.

Ґарстоун набурмосився й дзенькнув ключами.

— Гаразд! Я залишу вас із ним, мем, — сказав він і пішов коридором.

Ханна мовчки роздивлялася Тома, намагаючись охопити кожен дюйм: маленький у формі гачка шрам від осколка трохи нижче лівого вуха; пальці, які, незважаючи на мозолі, були довгими та тонкими.

Він дозволив їй вивчати себе, навіть не здригнувшись, як жертва, що пропонує мисливцеві розгледіти себе з близької відстані. У той же час у його голові промайнули спогади минулого: човен, тіло, брязкальце — кожен свіжий і яскравий. А тоді й інші: як він писав першого листа пізно вночі на кухні в Ґрейсмарків, схвильовано добираючи слова; гладкість шкіри Люсі, її сміх, волосся, що нагадувало водорості, коли він тримав її у воді на пляжі Втрачених Надій. Той момент, коли він виявив, що від самого початку знав матір дитини. Том відчув, як по його спині котиться піт.

— Спасибі, що погодилися побачитися зі мною, пане Шерборн…

Якби Ханна проклинала його чи кинула в нього стільцем, Том був би менш ураженим, ніж її ввічливістю.

— Я розумію, що ви не зобов’язані.

Він тільки злегка кивнув.

— Дивно, чи не так? — продовжувала вона. — Ще кілька тижнів тому, коли я згадувала вас, то думала про це лише з вдячністю. Але, виявляється, саме вас я мала боятися тієї ночі, а не того п’яничку. «Пережите на війні змінює людину», — сказали ви. «Правильні та неправильні вчинки для декого не настільки різняться». Я нарешті зрозуміла, що ви мали на увазі. — Потім вона запитала рівним голосом: — Мені потрібно знати: все це насправді вчинили ви?

Том кивнув, повільно й похмуро.

Біль ковзнув обличчям Ханни, наче їй щойно дали ляпаса.

— Ви шкодуєте про те, що зробили?

Запитання ранило його, і він зосередився на сучку на долівці.

— Більше, ніж можу сказати.

— Невже ви навіть на мить не задумалися, що в дитини, можливо, була мати? Хіба вам не спадало на думку, що її могли любити й сумувати за нею? — Вона оглянула камеру й знову подивилася на Тома. — Чому? Якби я могла зрозуміти, чому ви це зробили…

Він зціпив зуби.

— Я справді не можу сказати, чому я це зробив.

— Спробуйте. Будь ласка!

Вона заслужила на правду. Але він нічого не міг сказати їй, не зрадивши Ізабель. Він зробив те, що мало значення, Люсі повернули, і він за це відповідальний. Решта — просто слова.

— Справді. Я не можу сказати вам.

— Той поліцейський з Олбані думає, що ви вбили мого чоловіка. То були ви?

Він подивився їй прямо в очі.