Світло між двох океанів

Вона зупинила його:

— Жодного слова, Томе! Єдине, що ми можемо зробити, — це любити нашу маленьку дівчинку так, як вона заслуговує на те. І ніколи, ніколи не кривдити її!

Стискаючи ляльку, Ізабель поспіхом вийшла з кімнати.

Тепер, коли Том дивився на вкритий білими баранцями океан, його з усіх боків огорнула темрява. Лінія горизонту зникла, і щосекунди ставало темніше й темніше. Барометр показував, що тиск падає. На світанку заштормить. Том посмикав за латунну ручку дверей, які вели в галерею, і продовжив спостерігати за світлом маяка, рівним і невразливим.

Коли того вечора Том пішов на маяк, Ізабель, присівши біля ліжечка Люсі, дивилась, як мала засинає. Вона зібрала всі свої сили, щоб пережити той день, її думки нуртували в голові, наче шторм, що насувався з моря. Тепер майже пошепки жінка співала улюблену колискову Люсі:

Вітре, на південь ти вій, повівай,
Хвилі на синьому морі здіймай.

Вона намагалася не збитися з мелодії:

Як на маяку ми тоді розійшлись.
І темрява настала, глибша, ніж море,
Не побачу я більше тебе, моя доле…

Люсі нарешті заснула, а Ізабель розціпила її маленькі пальчики й забрала рожеву мушлю, яку тримала дитина. Їй було не по собі, і це відчуття тривало ще з того моменту біля надгробку, а тепер воно посилювалося, й жінка намагалася позбутися його, водячи пальцем по мушлі, отримуючи задоволення від її гладкості й точних пропорцій. Істота, котра колись там жила, давно померла, залишивши тільки цей витвір. А потім Ізабель спало на думку, що чоловік Ханни Поттс теж залишив після себе живий витвір — цю маленьку дівчинку.

Люсі здійняла руку над головою і, на мить нахмурившись, стиснула пальці в кулак, у якому вже не було мушлі.

— Я нікому не дозволю скривдити тебе, люба. Обіцяю, ти завжди будеш у безпеці, — пробурмотіла Ізабель. А потім зробила те, до чого не вдавалася протягом кількох років. Вона стала навколішки й схилила голову. — Господи, я ніколи не збагну Твоїх таїнств. Я можу лише сподіватися бути гідною своєї долі. Дай мені сили продовжувати жити. — На мить у неї закралися певні сумніви, однак Ізабель змогла опанувати себе. — Ханна Поттс — Ханна Ронфельдт, — продовжила вона, — я знаю, її доля теж у Твоїх руках. Пошли нам мир! Нам усім. — Вона прислухалася до вітру й до шуму океану і вперше за останні два дні відчула себе в безпеці. Поклавши мушлю біля ліжка Люсі, де та легко могла б її знайти, коли прокинеться, і заспокоївшись, Ізабель тихо вийшла з кімнати.

Той січневий понеділок після хрестин був знаковим для Ханни Ронфельдт.

Коли вона пішла перевіряти поштову скриньку, то думала, що там, як завжди, порожньо: вона перевіряла її напередодні. Це був своєрідний ритуал, котрий жінка повторювала, щоб скоротати час від того страшного Дня пам’яті, що стався майже два роки тому. Спочатку вона ходила в поліцію, іноді навіть нічого не говорила, просто дивилася питальним поглядом, на що констебль Гаррі Ґарстоун мовчки хитав головою. Коли вона виходила, його колега констебль Лінч міг прокоментувати: «Бідна жінка. Он як буває…» — і теж хитав головою, а потім повертався до паперової роботи. Щодня вона ходила на іншу частину узбережжя в пошуках хоч чогось, якоїсь підказки: частини дошки чи шматка металу.

Вона діставала з кишені лист до чоловіка й дитини. Час від часу вкладала туди різні речі — вирізку з газети про цирк, що приїжджав у місто; дитячий віршик, який написала від руки й прикрасила квітами. Вона кидала лист у хвилі, сподіваючись, що чорнило крізь конверт просочиться в океан і її кохані чоловік та донечка отримають послання.

На зворотному шляху Ханна заходила до церкви й тихо сиділа на останній лаві біля статуї святого Юди. Іноді вона залишалася там доти, доки довжелезні тіні евкаліптів не падали на вітражі, а свічки не перетворювалися на калюжі застиглого воску. Ось тут Френк і Ґрейс усе ще існували саме доти, доки вона сиділа в затінку. Коли їй і це ставало не під силу, жінка поверталася додому і тільки тоді заглядала в поштову скриньку, якщо почувалася досить сильною, щоб подолати розчарування від того, що скринька була порожньою.

Протягом двох років вона писала куди тільки могла: у лікарні, порти, до екіпажів кораблів — до всіх, хто міг би хоч щось знати, але у відповідь отримувала тільки ввічливе запевнення: якщо вони почують якісь новини про її зниклого чоловіка й дочку, то відразу повідомлять.

Той січневий ранок був спекотним, невпинно галакали сороки, і цей шум губився в бризках сонця над евкаліптами під куполом блакитного неба. Наче в трансі, Ханна пройшла кам’яною доріжкою кілька ярдів від веранди. Вона давно вже перестала помічати гарденії і стефанотиси, відчувати їхній солодкий вершковий аромат. Заіржавіла поштова скринька відкрилася зі скрипом, немов неохоче. Усередині щось біліло. Жінка закліпала. Лист.