Світло між двох океанів

«Ваш чоловік упокоївся в руках Господа». Ханна Ронфельдт знову й знову згадувала ту фразу з таємничого листа. Ґрейс жива, та Френк помер. Вона хоче вірити в одне, але не в інше. Френк. Франц. Вона пригадує лагідного чоловіка, чиє життя не раз переверталося з ніг на голову, і врешті-решт доля привела його до неї.

Уперше він побачив інший бік життя ще шістнадцятирічним хлопчиком із забезпеченої віденської сім’ї, коли його батько програв усе в азартні ігри і родина змушена була переселитися до родичів у Калґурлі, місце настільки віддалене від Австрії, що навіть найзапекліші кредитори не стали б його там шукати. З розкоші вони потрапили в злидні, тому син почав працювати продавцем у пекарні своїх дядька та тітки, які після переїзду змінили імена Фриц і Мітсі на Клайв та Міллі. Вони сказали, що для них важлива асиміляція. Його мати це зрозуміла, однак батько з гордістю й упертістю пручався адаптації, через що і розорився, а за рік кинувся під поїзд, що прямував до Перта, і Френк став главою сім’ї.

Кілька місяців по тому почалася війна, і його як посібника ворога інтернували — спочатку на острів Роттнест, а згодом на схід. Тепер цей хлопчина був не просто відірваний з корінням від землі — його почали зневажати за те, до чого він не мав жодного стосунку.

«Він ніколи не скаржився», — думала Ханна. Чоловік завжди щиро усміхався, і саме таким 1922 року вона зустріла його в Партаґезі, коли він почав працювати в пекарні.

Ханна згадала, як уперше побачила його на головній вулиці. То був сонячний весняний ранок, однак, як це трапляється в жовтні, — вітряний. Чоловік усміхнувся їй і простягнув шаль, яку вона загубила.

— Ви щойно забули її в книжковому магазині, — сказав він.

— Дякую! Це дуже люб’язно.

— Це прекрасна шаль, така гарна вишивка. Моя мама мала схожу. Китайський шовк надто дорогий: було б шкода її загубити. — Він, шанобливо вклонившись, збирався піти.

— Я раніше не бачила вас тут, — сказала Ханна. Вона розчула його чарівний акцент.

— Я тільки почав працювати в пекарні. Я Френк Ронфельдт. Радий познайомитися з вами, мем.

— Отже, ласкаво просимо до Партаґеза, пане Ронфельдте! Сподіваюся, вам тут сподобається. Я Ханна Поттс. — Вона перекладала з руки пакунки, щоб накинути шаль.

— Будь ласка, дозвольте мені, — запропонував він і одним рухом накинув їй на плечі шаль. — Гарного вам дня! — Він широко усміхнувся. На сонці його очі були неймовірно синіми, а світле волосся сяяло.

Вона перейшла дорогу, де її чекав екіпаж, і помітила жінку, що злостиво подивилася на неї та плюнула на тротуар. Ханна була приголомшена, але нічого не сказала.

Через кілька тижнів вона знову завітала до маленької книгарні Мейзі Макфі. Коли увійшла, то побачила Френка, котрий стояв біля прилавка і на якого кричала якась матрона, вимахуючи ціпком, щоб довести власну правоту.

— Сама лише думка, Мейзі Макфі! — вигукувала жінка. — Думка про те, що ти продаєш книжки, які подобаються фрицам. Я втратила сина й онука через тих тварюк і я не очікувала, що ти допомагаєш їм, мов Червоний Хрест.

Мейзі мовчала, а Френк сказав:

— Я прошу вибачення, якщо я щось вам заподіяв, мем. Це не вина панни Макфі. — Він усміхнувся і простягнув їй розгорнену книгу. — Бачите? Це просто поезія.

— Тільки поезія, що за нісенітниця! — відрубала жінка, стукаючи ціпком по землі. — Хіба вони можуть створити щось справді вартісне! Я чула, що у нас в місті є фриц, але не думала, що він насмілиться показатися нам на очі! А щодо тебе, Мейзі! — вона повернулася до прилавка. — Твій батько, певно, перевертається у своїй могилі.

— Перепрошую, мені дуже шкода, — сказав Френк. — Панно Макфі, будь ласка, візьміть книжку. Я не хотів нікого образити. — Він поклав десять шилінгів на прилавок, вийшов і пронісся повз Ханну, не помітивши її.

Жінка вибігла з крамниці й вирушила в протилежному напрямку.

Мейзі та Ханна якусь мить дивилися одна на одну, а потім власниця магазину усміхнулася і спитала:

— Давайте ваш список, панно Поттс.

Мейзі пробіглась очима по сторінці, а Ханна підійшла до залишеної книжки. Їй було цікаво, чому цей томик у шкіряній палітурці викликав таке обурення. Вона відкрила його. На форзаці готичним шрифтом було написано: «Das Stunden Buch»[11] — Райнер Марія Рильке.

Дівчина вивчала в школі німецьку і французьку мови й чула про Рильке.

— І, — сказала вона, простягаючи двохфунтову банкноту, — можна я візьму цю книгу теж? — Мейзі здивовано поглянула на неї, і Ханна додала: — Потрібно залишити минуле позаду, ви так не вважаєте?

Власниця крамниці загорнула книжку в коричневий папір і перев’язала шпагатом.

— Правду кажучи, тепер мені не потрібно відправляти її назад до Німеччини. Більше ніхто її тут не купить.

За кілька хвилин Ханна зайшла до пекарні й поклала згорток на прилавок.

— Ви б не могли передати це пану Ронфельдту, якщо ваша ласка? Він забув це в книгарні.

— Він у задньому дворі. Я покличу його, — відповів пекар.

— О, немає потреби. Дуже дякую! — промовила вона й покинула пекарню, перш ніж він встиг щось сказати.