Світло між двох океанів

Септимус був сьомою та останньою дитиною в сім’ї торговця залізними виробами в Бермондсі, котрий через три дні після народження дитини загинув під копитами коня, що поніс. Його мати зробила все можливе, щоб зберегти сім’ю, однак через кілька років захворіла на сухоти. Вона розуміла, що мусить забезпечити хоч якесь майбутнє своїм дітям. Багатьох повідправляла до родичів по всьому Лондону, де вони безкоштовно допомагали, а ті натомість могли б хоч якось про них піклуватися. Але її остання дитина була занадто малою, щоб бути чимось більшим, ніж марною витратою продуктів, і тому перед своєю смертю мати Септимуса посадила його на корабель, що прямував у Західну Австралію.

Кілька десятиліть після того Септимус казав: такий досвід або змушує вас відчути смак смерті, або дає жагу до життя, а він вважав, що рано чи пізно смерть однаково прийде. Тому, коли огрядна засмагла жінка з Християнської місії моряків послала його до «хороших» людей на південному заході, він без заперечень поїхав туди; а з іншого боку, хто б його слухав? Він почав нове життя в Коджонапі, місті на схід від Партаґеза, з Волтом і Сарою Флінделлами, подружжям, яке заробляло, заготовляючи сандалове дерево. Вони були добрими людьми, але досить практичними, щоб розуміти, що сандалове дерево легке і з ним може впоратися навіть дитина, тому й погодилися прийняти хлопчика. Про Септимуса, то після подорожі на кораблі він був радий почувати під ногами ґрунт і мати поруч людей, котрі не шкодували кусня хліба.

Так Септимус познайомився з цією новою країною, куди його відправили, наче посилку без адреси, і полюбив Волта й Сару, а також їхню практичність. У маленькій хижі на їхній ділянці землі не було ані шибок у вікнах, ані проточної води, але в перші дні йому здавалося, що там є все необхідне.

Коли врешті-решт дорогоцінний сандал, що іноді коштував більше, ніж золото, був практично стертий з лиця землі через надмірне споживання, Волт і Септимус почали працювати на нових лісопилках, які відкрилися біля Партаґеза. Будівництво нових маяків уздовж узбережжя означало, що комерційні ризики перевезень за цим маршрутом зменшувалися, а нові залізниці й причали дозволяли заготовляти й одразу ж відправляти ліс у будь-яку точку світу.

Септимус працював як проклятий. Він читав молитви і попросив дружину пастора, щоб та давала йому уроки читання й письма щосуботи. Ніколи хлопець не витрачав марно ані півпенні й ніколи не знехтував можливість заробити. Здавалося, він бачить перспективи там, де інші не в змозі узріти нічого. Невисокий на зріст, він завжди поводився з гідністю й вдягався так добре, наскільки міг собі дозволити. Часом це означало, що він виглядав майже франтом, принаймні то був чистий одяг для церкви в неділю, навіть якщо Септимусу довелося прати його опівночі, щоб вичистити з нього тирсу після важкої денної зміни.

Усе це допомогло йому, коли 1892 року новоспечений баронет з Бірмінґема проїжджав через колонію в пошуках чогось екзотичного, щоб вкласти кудись трохи коштів. Септимусу випав шанс почати бізнес, і він переконав баронета вкласти гроші в невелику ділянку землі. Жваво розпорядившись цією інвестицією, Септимус отримав прибуток у триста відсотків, потім обережно і вдало зіграв на біржі й швидко розпочав власний бізнес. На ту пору, як колонія приєдналася до новоствореного Австралійського Союзу 1901 року, він був одним з найбагатших лісозаготівельників в окрузі багатьох миль.

Це були чудові часи. Септимус одружився з Еллен, дівчиною з вищого світу Перта. У них народилися Ханна та Ґвен, і їхній будинок, Бермондсі, став утіленням стилю та успіху на південному заході. А потім, під час одного з його знаменитих пікніків у чагарях, що влаштовувалися на вражаючих скатертинах і зі срібними приборами, його любу дружину трохи вище кісточки, якраз над бежевим лайковим чобітком, вкусила коричнева змія, і за годину жінка померла.

«Життя, — думав Септимус, коли його дочки повернулися додому в день надходження таємничого листа. — Ніколи не знаєш, як воно поверне. Воно дає один шанс, а натомість забирає інший». Він нарешті помирився з Ханною після народження дитини, і тут чоловік та маля зникли в нікуди, залишивши його дочку в розпачі. Тепер якісь негідники знову все каламутять. Звичайно, треба бути вдячним за те, що є, і радіти тому, що не стало гірше.

Сержант Накі сидів за столом, постукуючи олівцем по промокальному паперу і спостерігаючи за крихітними слідами свинцю. Бідолашна жінка. Хіба можна звинувачувати її за сподівання, що її дитина жива? Його Ірен іноді й досі плакала за малим Біллі, а він утопився ще малюком двадцять років тому. У них було ще п’ятеро дітей, та смуток завжди ходив поруч.

Правду кажучи, немає жодного шансу, що дитина ще жива, і він знову взяв чистий аркуш паперу й почав писати звіт щодо цього випадку. Принаймні дружина Ронфельдта заслуговує на дотримання всіх формальностей.

Розділ 17