Протягом тижня з Перта, Сиднея та інших міст прибували подарунки для дитини. Дитяче ліжечко, комод із червоного дерева. Сукні та чепчики, все для купання. Онука Септимуса Поттса повинна мати найкраще, що можна купити за гроші.
Місто немов би опускає завісу, наче ховає за нею певні події. Це невелика громада, де кожен знав, що іноді забувати так само важливо, як і пам’ятати. Діти можуть рости, не знаючи про ганьбу свого батька в молодості чи про незаконних сестру або брата, що живуть за п’ятдесят миль і носять прізвище іншого чоловіка. Історія завжди мусить узгоджуватися.
Життя триває, і тиша знеболює сором. Чоловіки, котрі повернулися з війни, могли б розповісти багато про негідні вчинки відчайдушних товаришів у момент смерті, однак усе, що вони казали, — це те, що ті померли мужньо. Для зовнішнього світу жоден солдат ніколи не відвідував бордель і не поводився немов дикун, і не втікав, і не ховався від ворога. Вони були там, і це було достатнім покаранням. Коли дружини мусили ховати заощаджені гроші чи кухонні ножі від чоловіка, котрий не зміг повернутися до попереднього життя, жінки робили це тихо, іноді навіть не зізнаючись у цьому самим собі.
Таким чином, Ханна Ронфельдт не могла ні з ким поділитися своїм горем. «Що було — те загуло», — казали люди, намагаючись повернутися до свого цивілізованого життя в Партаґезі. Але Ханна пам’ятає все.
День пам’яті. У пабах повно-повнісінько ветеранів, і тих, хто втратив там братів, і хлопців, які повернулися з Ґалліполі та Сомми й досі не оговталися від контузії та газу, навіть через десять років.
25 квітня 1926 року двоє хлопців грають у карти в кутку бару, і в цей один день на рік поліція позавіч пускає все. Чорт забирай, поліція також брала участь — це їхня війна теж! Пива багато, розмови стають голоснішими, пісні непристойнішими. Там було що забувати. Вони повернулися до своєї роботи на фермах, до роботи за письмовими столами і в кабінетах і мусили з цим жити, просто жити, оскільки іншого вибору немає. І що більше вони пили, то важче було стерти війну з пам’яті, то більше вони зривалися на чомусь або на комусь, це було чесно й справедливо. Кляті турки. Кляті фрици. Кляті виродки.
Тут і згодився Френк Ронфельдт. Єдиний німець у місті, за винятком того, що він австрієць. Він — один-єдиний ворог, якого вони могли знайти, тому, побачивши, що Френк з Ханною йшли вулицею, чоловіки почали насвистувати «Типперері». Ханна, запанікувавши, спіткнулася. Френк миттєво забрав маленьку Ґрейс і обняв її, схопив кофтину, накинуту на руку дружини, і вони, опустивши голови, пришвидшили крок.
Хлопці в пабі вирішили, що це чудовий вид спорту, і всі разом висипали на вулицю. Чоловіки з інших пабів уздовж головної вулиці теж вийшли, і один жартівник надумав, що буде дуже смішно збити з Френка капелюх, що він і зробив.
— Дай нам спокій, Джо Рафферті! — заверещала Ханна. — Повернися в паб і відчепись від нас. — Вони поспішили.
— Дай нам спокій! — пронизливим стогоном передражнив Джо. — Клятий фриц! Ви всі однакові, всі боягузи! — Він повернувся до натовпу. — І подивіться на цих двох з маленькою дитиною. — Він ледве говорив. — Знаєте, фрици їли немовлят. Заживо їх смажили, кляті падлюки.
— Йди, а то ми викличемо поліцію! — закричала Ханна й із жахом помітила, що Гаррі Ґарстоун і Боб Лінч, констеблі, з кухлями пива стоять на веранді готелю й нишком посміхаються в намащені воском вуса.
Раптом усе спалахнуло, наче до вогню піднесли запалений сірник.
— Ану, хлопці, давайте розважимося з любителями фриців! — вигукнув хтось. — Урятуємо дитину, щоб її не з’їли. — І дюжина п’яних чоловіків погналася за подружжям.
Ханна відстала, корсет не давав їй дихати вільно. Вона закричала:
— Ґрейс, Френку! Врятуй Ґрейс!
Він з малесеньким згортком утікав від натовпу до пристані. Юрба не відставала. Серце Френка пульсувало й вибивалося з ритму, і біль віддавав у руку. Він пробіг по хитких дошках над водою, стрибнув у перший-ліпший човен, який зміг знайти, і погріб у широке море, туди, де безпечно. Вони побудуть там доти, доки п’яний натовп не протверезіє і не заспокоїться.
У його житті траплялися й гірші ситуації.
Розділ 18
Чим би не займалась Ізабель цілий день, вона завжди була в русі; зв’язана невидимими нитками любові, вона фізично відчувала, де зараз Люсі. Жінка ніколи не сердилась, її терпіння до дитини було нескінченним. Коли їжа падала на підлогу, коли стіни були прикрашені відбитками брудних рученят, Люсі не чула сердитого слова й не бачила несхвального погляду. Якщо дівчинка прокидалася вночі з плачем, Ізабель ніжно, з любов’ю втішала її. Вона приймала подарунок, який послало їй життя, разом з усіма труднощами.