Світло між двох океанів

Поки дитина спала вдень, жінка йшла до хрестів, що стирчали на високому мисі. Тут була її церква, її святе місце, де вона молилася, щоб Бог скерував її, допоміг стати гідною матір’ю. Вона також читала молитви, хоча й більш абстрактно, за Ханну Ронфельдт. Ізабель не задавалася питанням, чому саме так вийшло. Для неї Ханна була віддаленим поняттям. Вона не мала ні тіла, ні душі, не те що Люсі, кожен вираз обличчя якої, кожен вигук були добре знайомими Ізабель. Жінка спостерігала за чудом, за тим, як ця маленька дівчинка росла й змінювалася щодня, мов подарунок, цінність котрого розумієш тільки з плином часу. Перед Ізабель виникала нова особистість, коли маленька уловлювала та вчилася вимовляти слова, почала виразно розказувати, як вона почувається, хто вона.

Тому Ізабель сиділа в каплиці без стін, вікон чи пастора і дякувала Богові. І якщо в неї виникали думки про Ханну Ронфельдт, то завжди на це була однакова відповідь. Вона просто не могла відіслати дитину. Вона не могла ризикувати щастям Люсі. А Том? Том — хороша людина. Том завжди чинитиме правильно. Вона може розраховувати на це. Урешті-решт, він змириться з цим.

Але між ними, наче пустир, уже пролягла тонка невидима смужка непорозуміння.

Поступово життя на Янусі повернулося на круги своя, занурюючи Тома в дрібні повсякденні турботи. Коли він іноді прокидався від кошмарів про зламану підставку чи компаси без позначок, то стримував занепокоєння, допоки воно не зникало з першими променями сонця. А відірваність від решти світу присипляла його музикою брехні.

— А ти пам’ятаєш, який сьогодні день, Люсі, правда? — запитала Ізабель, натягуючи їй на голову светр і вивільняючи руки з манжет рукавів.

Минуло півроку, відколи вони повернулися на Янус у січні 1928 року.

Люсі ледь нахилила голову й замугикала, зволікаючи час.

— Хочеш підказку?

Дівчинка кивнула.

Ізабель надягнула одну шкарпетку.

— Давай другу ніженьку. Ось так. Гаразд, підказую. Ти дуже хороша дівчинка, тому, можливо, сьогодні їстимеш апельсини…

— Катер! — вигукнула маленька, зісковзнувши з маминих колін і підстрибуючи з одним черевичком на нозі, а іншим у руці. — Катер іде! Катер!

— Так. Тому ми гарно приберемо будинок, бо до нас прийдуть Ральф і Блуї.

— Так! — погодилася з нею Люсі й прожогом кинулася на кухню, щоб сказати: — Татку, Альф і Буї ідуть!

Том, взявши її на руки, поцілував.

— Моя розумничка! Сама згадала чи хтось допоміг?

— Мама сказала, — зізналася вона з посмішкою і висковзнула на землю, щоб знову знайти Ізабель.

Незабаром мама й дочка, одягнені в калоші та пальта, направилися в бік курника. У руках Люсі стискала мініатюрну версію кошика Ізабель.

— Справжнє дефіле, — зауважив Том, який саме прямував до повітки.

— Краще бути в теплі, ніж модною, — відповіла Ізабель і швидко чмокнула його. — Ми йдемо розшукувати яйця.

Усередині курника Люсі збирала яйця обома руками кожне, перетворивши справу, з якою Ізабель могла впоратися за кілька секунд, на важливий ритуал. Вона прикладала кожне яйце до щоки й доповідала: «ще тепле» або «вже холодне». Дівчинка передавала його Ізабель для безпечного зберігання, останнє ж поклала у свій кошик. Потім почала дякувати кожній курочці за її внесок у кошик.

— Спасибі, Дафно! Спасибі, Рябенька!

На городі вона трималася за держак лопати разом з Ізабель, копаючи картоплю.

— Я думаю, тут є кущик… — сказала жінка, очікуючи, поки Люсі помітить світлу плямку в піщаному ґрунті.

— Там! — сказала дівчинка і, просунувши руку в отвір, витягнула камінь.

— Майже, — усміхнулась Ізабель. — А біля нього? Поглянь із цього боку.

— Топля! — сяючи від щастя, Люсі підняла над головою свій трофей. На її волосся та очі посипалася земля, примусивши дівчинку розплакатися.

— Давай подивимося, — заспокоювала її Ізабель, витираючи руки об комбінезон, перед тим як торкатися ока.

— Ось і все, а тепер покліпай для мамочки. Люсі, все минулося!

А дівчинка продовжувала кліпати очима.

— Немає, — зрештою сказала вона. І додала: — Ще топлю!

Полювання почалося знову.

У будинку Ізабель підмела підлогу в кожній кімнаті, зібравши піщаний пил у купи в кутку, щоб винести їх. Відбігши поглянути на хліб у духовці, вона знайшла слід, що вів по всьому будинку. Це Люсі намагалася носити сміття совком.

— Подивись, мамо! Я допомагаю!

Ізабель поглянула на сліди справжнього маленького циклону й зітхнула.

— Можна і так сказати. — Узявши Люсі на руки, вона додала: — Дякую! Ти молодець! А тепер, щоб переконатися, що підлога надзвичайно чиста, ми ще раз її підметемо, добре? — І, похитавши головою, тихо промовила: — Люсі Шерборн, яка ж ти будеш господиня?

Пізніше на порозі з’явився Том.

— Вона готова?

— Так, — сказала Ізабель. — Обличчя вимите, руки чисті. Ніяких брудних пальців.

— Тоді ходімо, малятку.

— Угору сходами, татку?

— Так, піднімемося сходами.

І вона пішла поруч із ним у маякову вежу. Біля підніжжя сходів підняла ручки догори. Стоячи позаду, Том схопив її за долоньки.

— Тепер, зайчику, давай порахуємо. Один, два, три. — Вони надзвичайно повільно піднімалися сходами. Том уголос рахував кожну сходинку, хоча Люсі уже давно здалася.