Світло між двох океанів

Нагорі, у кімнаті чергового, дівчинка простягнула рученята.

— Нокль.

— Почекай з біноклем. Давай спершу я поставлю тебе на стіл. — Він посадив її зверху на морські мапи та передав дівчинці бінокль, притримуючи його руками.

— Щось бачиш?

— Хмаринки.

— Так, їх сьогодні багато. А катер?

— Ні.

— Упевнена? — сміявся Том. — Вартовим на роботу тебе б не взяли. Що це там? Помітила? Там, де мій палець.

Вона задриґала ногами.

— Альф і Буї! Апельсини.

— Мама казала, що привезуть апельсини, так? Давай схрестимо пальці.

Минуло понад годину, поки катер пришвартувався. Том та Ізабель стояли на причалі. Дівчинка сиділа на Томових плечах.

— Ціле зібрання! — зрадів Ральф.

— Привіт! — викрикнула Люсі. — Люди! Привіт, Альф, привіт, Бу.

Блуї стрибнув на причал, піднімаючи канат, який кинув йому Ральф.

— Уважніше, Люсі, — сказав він дитині, що спустилась на землю. — Не стій канату на шляху. — Він подивився на Тома. — Господи, вона вже справжня маленька дівчинка, а не те малятко Люсі, правда?

Ральф розсміявся.

— Знаєш, немовлята ростуть.

Блуї закінчив із закріпленням каната.

— Ми бачимо її раз на кілька місяців, тому це так очевидно. На дітей у місті ти дивишся кожного дня, через те й не помічаєш, як вони ростуть.

— І раптом вони стають такими громилами, як ти! — подражнив його Ральф. Коли він ступив на причал, то сховав одну руку за спиною. — Хто хоче допомогти мені забрати речі з катера?

— Я! — сказала Люсі.

Ральф, підморгнувши Ізабель, дістав із-за спини банку персиків.

— Ну що ж, ось той вантаж, який ти понесеш.

Люсі взяла банку обома руками.

— Боже, Люсі, обережніше з цим! Неси її до будинку. — Ізабель повернулася до чоловіків. — Дайте і мені щось нести, якщо хочете, Ральфе.

Він знову видерся на палубу й виніс їй пошту та кілька легких посилок.

— Побачимося в будинку, — промовила Ізабель. — Я поставлю чайник.

Після обіду, коли дорослі допивали чай на кухні, Том сказав:

— Щось Люсі приншикла…

— Гм, — відповіла Ізабель. — Здається, вона закінчує малюнок для мами й тата. Піду перевірю.

Але, перш ніж жінка вийшла з кімнати, на кухні з’явилася Люсі, одягнута в Ізабелину нижню спідницю, що волочилася підлогою, пару туфель на підборах і з низкою блакитного скляного намиста на шиї, котру мати Ізабель передала того ранку.

— Люсі! — скрикнула жінка. — Ти рилася в моїх речах?

— Ні, — сказала дівчинка, широко розплющивши очі.

Ізабель зашарілася.

— Зазвичай я не виставляю свою білизну напоказ, — сказала вона гостям. — Ходи, Люсі, а то замерзнеш до кісток у цьому. Давай знову одягнемо твій одяг. І поговоримо про те, що не можна брати мамині речі, а слід казати правду. — Усміхаючись, Ізабель вийшла з кімнати й не помітила, як на мить після її останнього зауваження обличчя Тома нахмурилося.

Люсі радісно бігла за нею, коли вони направлялися в курник по яйця. Вона зачаровано дивилася на курчаток, які з’являлися там час від часу, і підносила їх до підборіддя, щоб відчувати їхню золотисту м’якість.

Коли Люсі допомагала копати моркву й пастернак, то іноді тягнула їх так, що падала горілиць, притрушена землею.

— Люсі — незграба! — сміялась Ізабель. — Уставай хутчіш.

За піаніно дівчинка влаштовувалась на колінах Ізабель і вистукувала по нотах. Ізабель брала її вказівний палець, допомагаючи вигравати «Трьох сліпих мишеняток». Пізніше дитина казала «я сама» і продовжувала свою какофонію.

Вона годинами сиділа на підлозі в кухні й виводила кольоровими олівцями на зворотному боці старих бланків закарлючки, а потім з гордістю вказувала на них і промовляла:

— Це мама, татко і Лулу з маяка.

Стотридцятифутову маякову вежу зі світлом у ній Люсі сприймала як належне. Поряд з такими словами, як «собака» і «кішка», дивними поняттями з книжок, вона вивчила більш конкретні: «об’єктив», «призма», «заломлення».

— Це моя зірка, — сказала дівчинка Ізабель одного вечора, показавши її. — Мені татко подарував.

Вона розказувала Тому уривки історій про рибу, чайок, кораблі. Коли вони прямували на пляж, Люсі полюбляла тримати Тома та Ізабель за руки й змушувала їх гойдати її у повітрі між ними. «Лулу з маяка» — її улюблена фраза, яку вона використовувала, зображуючи себе на малюнках чи описуючи в історіях.

Океани ніколи не перестають існувати. У них немає ні початку, ні кінця. Вітер ніколи не закінчується. Іноді він зникає, однак лише щоб набрати обертів деінде і, повернувшись, накинутися на острів, надати йому якогось сенсу, що його втратив Том. Існування на острові відмірялося за шкалою велетів. Час вимірювався мільйонами років; скелі, які з відстані здавалися гральними кубиками, розкиданими на березі, — насправді валуни завширшки в сотні футів, що їх тисячоліттями омивали хвилі, лежали на боку, так, що їхні шари стали вертикальними смугами.

Том спостерігав, як Люсі разом з Ізабель хлюпаються в Райському озері. Дівчинка була в захваті від розбризкування, солоності та блискучої синьої морської зірки, котру вона знайшла. Він бачив, як її пальці схопили істоту, обличчя запалало від хвилювання і гордості, наче вона сама зробила цю зірку.

— Татку, подивись! Моя зірка.