Світло між двох океанів

Ізабель утомилася. Запаси їжі якраз прибули, і вона миттю замісила тісто на хліб, поставила пектись фруктовий пиріг, почала готувати сливове варення, якого мало б вистачити на цілий рік. Вона відлучилася з кухні лише на мить, коли Люсі підійшла ближче до печі, щоб понюхати смачну суміш, і обпекла руку об каструлю, у якій варилися сливи. Опік був невеликий, але все ж він не давав дівчинці міцно заснути. Том, забинтувавши рану, дав дитині трохи аспірину, та навіть пізно ввечері Люсі все ще була неспокійна.

— Я візьму її на маяк і наглядатиму там за нею, — запропонував Том. — Ти дуже втомилась, а мені ще треба попрацювати з паперами, все оформити.

Ізабель була виснажена, через те й не заперечувала.

Обережно тримаючи Люсі в одній руці, а подушечку та покривало в іншій, Том піднявся сходами і вклав дівчинку на стіл у кімнаті доглядача.

— Спи, моя маленька! — сказав він, але вона і так дрімала.

Том узявся за колонки цифр, додаючи запаси палива та коробки з гартівною сіткою. Зверху у світловій камері маяка було чутно, як рівно, повільно і з низьким гулом працює обертальний механізм. А далеко внизу він бачив самотній вогник у будинку.

Він майже годину працював, аж раптом певне внутрішнє відчуття змусило його повернутись, і він побачив, що Люсі дивиться на нього, а її очі виблискують у м’якому світлі. Коли їхні погляди зустрілися, вона засміялась, і Тома знову здивувало те, яким же чудом була ця дитина — така гарна й така беззахисна.

Вона підняла свою забинтовану рученьку і роздивилась її.

— Я була на війні, татку, — сказала маленька, насупилась і простягнула до нього руки.

— Спи, сонечко! — відповів Том і спробував повернутись до роботи, однак Люсі не вгавала.

— Татку, заспівай мені пісеньку, — попросила вона, все ще простягаючи рученята.

Том посадив її на коліна й тихенько погойдав.

— Лулу, якщо я почну співати, тобі насняться жахіття. Мама в нас співачка, а не я.

— У мене болить рука, татку, — сказала дівчинка, показуючи на бинт.

— Я знаю, що болить, кроленятко. — Том обережно поцілував пов’язку. — Скоро все загоїться, от побачиш. — Він поцілував її у чоло і погладив тоненьке світле волосся. — Лулу, Лулу! Як же ти опинилася тут? — І він подивився вбік, у густу темряву. — Як же ти з’явилась у моєму житті?

Чоловік відчував, що дівчинка розслабилася, поступово засинаючи. Поволі її голівка сповзла йому на лікоть. Ледь чутно Том прошепотів запитання, яке не давало йому спокою:

— Як ти змушуєш мене так почуватися?

Розділ 20

— Я й подумати не міг, що він намагався зв’язатися зі мною.

Том сидів поруч з Ізабель на веранді. Він знову й знов крутив у руках старий потертий конверт, адресований йому в «13-й батальйон Австралійських піхотних сил». На кожному вільному місці були зворотні адреси та поштові штампи, де зазначалося «повернути лист відправнику» — батькові Тома, есквайру Едварду Шерборну. Лист, а також звістку про смерть батька три дні перед тим привіз катер.

Офіційний лист з адвокатської контори «Черч, Гаттерслі енд Парфітт» повідомляв лише факти. Рак горла, 18 січня 1929 року. Декілька місяців було витрачено на те, щоб відшукати Тома. Його брат Сесил успадкував усе майно, за винятком заповіданого Тому медальйона матері, вкладеного в конверт, який шукав Шерборна по всьому світу.

Того вечора чоловік запалив світло на маяку й відкрив конверт у світловій камері маяка, спочатку мовчки вчитуючись у суворий гострий почерк.

«Мерривейл»

Сидней, 16 жовтня 1915 року

Любий Томасе!

Я пишу тобі, бо знаю, що тебе відправили на фронт. Я не з тих, хто гарно пише, але це, мабуть, єдиний правильний вихід, адже ти зараз далеко і з тобою може трапитись якась біда до того, як ми зможемо зустрітись.

Багато чого я не здатен тобі пояснити, не зганьбивши імені твоєї матері, а я вже не хочу завдавати тобі болю, бо його і так було багато. Через те про деякі речі я просто промовчу. Я відчуваю себе винним у дечому, через це й хочу виправити це зараз. Я вкладаю з листом медальйон, який мати хотіла передати тобі, коли пішла. Портрет дуже схожий на неї. Тоді я думав, що краще було не нагадувати тобі про матір, тому й не передав його. Мені було нелегко вирішити, що твоє життя буде кращим без її присутності.