Світло між двох океанів

Тепер, коли її вже немає, я вважаю, що повинен виконати її прохання, навіть з таким запізненням.

Я намагався виростити тебе справжнім християнином і дати тобі найкращу освіту. Сподіваюся, навчив тебе розрізняти добро і зло: жодні принади світу чи успіх не варті того, щоб через них занапастити свою безсмертну душу.

Я пишаюся, що ти вирішив піти на фронт. Ти відповідальний молодий чоловік, і після війни я був би радий допомогти тобі в справах. Сесил має здібності хорошого керівника, і я сподіваюсь, він успішно керуватиме фабрикою після того, як я піду на заслужений відпочинок. Але для тебе теж, без сумніву, знайдеться місце.

Мені було боляче дізнатися від інших, що ти поїхав на фронт. Я б з радістю поглянув на тебе у формі та попрощався б із тобою, але, думаю, ти не хочеш мати зі мною нічого спільного після пошуків матері та звістки про її смерть. Тому тобі самому вирішувати, як учинити. Якщо відповіси на цей лист, я буду надзвичайно вдячний. Ти все ще мій син, і ти не зможеш зрозуміти всього, що я маю на увазі, доки сам не станеш батьком.

Проте, якщо не захочеш написати мені, я з повагою прийму і таке рішення і більше тебе не турбуватиму. Я буду молитися про твою безпеку в бою і твоє переможне повернення на ці береги.

Твій відданий батько,

Едвард Шерборн

Здавалося, Том не говорив із цим чоловіком вічність. Чого вартувало йому написати такого листа! Те, що батько вирішив спробувати зв’язатися з ним після їхньої гіркої сварки, стао не просто несподіванкою, а шоком. Він уже не знав, чому вірити. Том запитував себе, чи батьківська холодність укривала все ще відкриту душевну рану. Уперше за батьковою кам’яною зовнішністю він щось побачив, і на мить перед ним з’явилася поранена коханою жінкою людина високих принципів, яка заховала біль глибоко в душі.

Том не просто так шукав свою матір. Стоячи у дверях пансіону у відполірованих черевиках і з охайно підстриженими нігтями, він востаннє повторив слова: «Вибач, що завдав тобі болю». Тієї миті він почувався наче невпевнений в собі хлопчисько, котрий чекав 13 років, щоб промовити це. У нього стиснуло горло. «Я сказав лише, що бачив автомобіль. Що біля будинку був автомобіль. Я не знав…»

Тільки багато років після того він повністю зрозумів значення мовлених ним слів. Її назвали негідною матір’ю і викинули з його життя. Але його шлях у пошуках прощення був надто довгим, і йому не дано було почути, як мати прощає його за зраду, навіть таку ненавмисну. Слова мають здатність притягувати найбільш небажані обставини. І Том зрозумів, що ніколи й нікому в житті не варто відкривати свої думки.

Перед ним було фото матері на медальйоні. Мабуть, кожен з його батьків любив його, але по-своєму. Раптом він розізлився на батька за те, що той виніс ухвалу розлучити їх з матір’ю: таку щиру, але водночас і таку згубну. Том збагнув, що плаче, тільки тоді, коли від сльозинки розпливлося чорнило. «Доки ти сам не станеш батьком, ти не зрозумієш…»

Він почув голос Ізабель, яка сиділа поряд із ним на веранді:

— Навіть якщо ти не бачив його стільки років, він усе ж був твоїм батьком. Ніхто інший не замінить його. Я розумію, коханий, що це засмутило тебе.

Том задумався, чи може осягнути Ізабель всю іронію своїх слів.

— Люсі, ходи сюди і випий какао, — сказала вона дівчинці.

Дитина підбігла й схопила чашку. Випивши, витерла губки зовнішнім боком руки, бо долонька була брудна, й повернула посуд.

— Цок-цок, я їду в Партаґез відвідати дідуся та бабусю, — бадьоро промовила вона й побігла до свого дерев’яного коника-гойдалки.

Том знову подивився на медальйон у себе на долоні.

— Роками я вважав, що вона ненавидить мене, бо я виказав її таємницю. Я ніколи не знав про медальйон… — І він стиснув зуби. — А це багато чого б змінило.