Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Не можна сказати, що репресії на Донбасі припинилися. Багатьох начебто організаторів згаданих вище заворушень розстріляли. Було ще чимало інших випадків терору проти населення. Влітку 1941 р. залізничний інспектор в Красному Лимані П. І. Васильєв був засуджений до розстрілу за розповсюдження «провокаційних чуток про умови життя робітників у СРСР», за порівняння праці в СРСР з кріпацтвом та заклики до колективного протесту. Іншого залізничника, Панькова, тоді ж таки засудили до смертної кари за «контрреволюційну аґітацію пораженського спрямування», твердження про непереможність німецької армії[1309]. Влітку 1941 р., коли Червона армія відступала, два робітники літнього віку пиячили в день зарплати і обговорювали військову ситуацію. Вони співали:

Наши летчики отважные,
А самолетики — бумажные...[1310]

Обидва отримали по десять років. У серпні учень середньої школи № 37 в Сталіно А. Ф. Первой був заарештований за те, що наказав своїм товаришам зняти портрет Й. В. Сталіна, начебто поширював чутки про падіння радянської влади і вихваляв Німеччину. Насправді Первой вірив у Сталіна. Звинувачення сфабрикувала дівчина, яка на нього образилася. Його піддали тортурам, але вини хлопець не визнав. Його засудили до смертної кари, але якимось дивом вирок замінили на десять років ув’язнення в трудовому таборі. За десять днів до падіння Сталіно його відіслали до Сибіру. Там він пережив війну[1311].

Наближення німецьких військ поставило під сумнів саме існування держави, і московське керівництво, здавалося, вважало терор єдиним правильним вирішенням проблеми.

Подекуди партія стала втрачати владу. Зафіксовано чимало випадків знищення партійцями своїх членських квитків та відмови служити в Червоній армії[1312]. На шахті ім. Орджонікідзе в Макіївці у вересні більшість партійних активістів були мобілізовані. Незважаючи на це, їхня відсутність на шахтах у такий небезпечний час викликала підозру серед робітників. Від самого початку війни секретар райкому партії не з’являвся ні на робочому місці, ні на зборах. Коли поширились чутки, що парторг Кузнєцов (який насправді був викликаний для виконання особливого завдання) покинув шахту, п’ятнадцять чи двадцять жінок пішли до його дружини з’ясовувати, чи правдиві чутки. Вони почали стукати у вікна й двері, але їх розігнала міліція. Комсомол, по суті, припинив своє існування як організація. На шахті в комсомольській організації залишилася лиш одна хвора дівчина. Один кандидат у члени партії відмовився платити членські внески: «Я що, дурень? Навіщо я взагалі вступив у партію?» Інший кандидат заявив: «Я залишив удома кандидатську картку, дитина її порвала, тому я прошу вивести мене з партії»[1313].

У Макіївці, Костянтинівці й Краматорську багато робітників, не маючи інформації про хід війни, приходили на збори, але секретарі парторганізації не з’являлися. Поширювалася паніка, населення не мало відповіді на найболючіші питання: «Чому не евакуюють наших дітей? Невже хочуть, щоб в останній момент керівництво виїхало, а лишили нас на розграбування?» У Дебальцевому всі пильнували за прокурором міста. Коли дізналися, що він наказав своєму водієві завжди тримати біля свого будинку вантажну машину наготові, вибухнуло обурення. Великий будинок в центрі міста, де жило керівництво, спорожнів: його мешканці перебрались у менші квартири, щоб привертати до себе менше уваги. Коли один із керівників евакуював свою сім’ю, почалися заворушення. Ситуація деморалізувала навіть членів партії. У Слов’янську секретар міськкому партії Поляков ходив по квартирах комуністів і запитував, чи вони консервують овочі на зиму. Заперечна відповідь означала, що комуністи збираються евакуюватись. Якщо ж комуніст маринував овочі, сусіди робили те саме[1314].

Справді, сім’ї керівників були вивезені в першу чергу, а місцеві керівники зловживали владою, щоб забезпечити свої родини продуктами, призначеними для місцевого населення. Звісно, ті, хто залишився, були дуже озлоблені[1315].

Не дивно, що евакуація заводів Донбасу відбувалася погано[1316], чимало сил втрачалося на руйнування промислових об’єктів і знищення в’язнів у тюрмах Донбасу. В Сталіно вибухи на шахтах і заводах безперервно лунали протягом трьох днів, починаючи з 19 жовтня[1317]. Один свідок згадував: «Ще один вибух струснув землю навколо Холодного Яру (шахта), і чорний дим став підійматися з новою силою. Вогню не було видно — тільки дим. Увечері можна було побачити заграву, але вдень лише дим»[1318].