Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Із відступом Червоної армії одне за одним падали великі промислові міста. Київ німці окупували 19 вересня 1941 р., і вже наприкінці вересня ворог підступив під обидві російські столиці. В жовтні уряд евакуювався до Куйбишева. Просуванню німецьких військ, зокрема на Україні, сприяли місцеві жителі. Це особливо помітно було в Західній Україні, яку Радянський Союз приєднав нещодавно і де коріння націоналізму було глибшим, ніж у радянізованій східній частині. Репресії, з яких почалося радянське панування, не сприяли популярності режиму. Вбивства, здійснювані органами НКВС перед відступом радянських військ, також-були на користь Німеччині та її союзникам (угорцям, румунам та італійцям). Лише у Львові совєти стратили понад 10 000 чоловік[1287].

Однак нова влада виявилася не менш жорстокою, ніж попередня. Нацистська ідеологія стимулювала звірства, які творили німці[1288]. Найвідоміше з них — злочинне масове вбивство в Бабиному яру: 29–30 вересня 1941 р. 33 371 єврея розстріляли в урочищі Бабин яр у Києві. Ще десятки тисяч циган, євреїв та ін. вбито в наступні дні[1289]. Українським націоналістам, які спочатку підтримували німців, невдовзі довелося зіткнутися з жорстокою дійсністю. Їхні мрії про незалежну Україну фашисти розтоптали, а багатьох із них заарештували чи спонукали діяти в підпіллі[1290].

Початкова реакція на війну в радянського населення, на погляд уряду, була позитивною. Хоча початок війни спричинив зростання попиту на ринку і, як і 1914 р., було чимало випадків пияцтва, настрій мобілізованих був, як казали, «бадьорим і впевненим». Багато жінок добровільно хотіли піти на фронт. На деяких шахтах і заводах на Ворошиловградщині не було ким замінити мобілізованих чоловіків, що призвело до сповільнення виробництва[1291]. Патріотизм, особливо російський, став панівним поняттям. Влада назвала війну «Великою Вітчизняною» за зразком «Вітчизняної війни» 1812 р., в якій Росія воювала проти Наполеона. Навіть в Україні партія стала наголошувати на значенні українськості. Наприклад, 6 липня 1941 р., через три дні після відомої промови Сталіна, росіянин Хрущов, тоді керівник компартії України, звернувся до українців: «Товариші робітники, селяни, інтеліґенція великого українського народу! Брати й сестри! Сини й дочки великої України!»[1292]

Хоч як дивно, в’язні ГУЛАГу також підтримували уряд. Повідомлення з ГУЛАГу свідчать, що лише незначна частина в’язнів сподівалася бути визволеною німцями; серед більшості в’язнів переважав патріотизм[1293]. Показово, що продуктивність праці в ГУЛАГу 1943 р. зросла на 80% порівняно з 1941 р. і подвоїлась 1944 р.[1294]. Під час війни з ГУЛАГу до лав Червоної армії переведено 975 000 в’язнів, серед них — 43 000 поляків і 10 000 чехословаків, які потім були переформовані в національні бойові одиниці[1295]. Водночас восени 1941 р. розстріли політичних в’язнів прискорилися[1296].

Малюнок 7.1. Селяни повертаються до рідного села, спаленого німецькими Luftwaffe. Луганська область, 15 серпня 1941 р. ДАЛО, ф. P-7118, оп. 1, спр. 702.

Можливо, Сталін і сумнівався, чи ненабагато людей заарештовано і страчено. Але він також міг почуватися певним, що під час війни не станеться серйозного повстання проти радянської влади. На практиці в інформаційному вакуумі чутки циркулювали повсюди. Деякі з них були відверто антирадянськими й антисемітськими. Багато з них сфабрикували органи НКВС, та все ж, напевне, і справді були люди, які висловлювали сумніви в Сталіні та його керівництві[1297]. Коли почалася війна, один механік зі Слов’янська сказав своєму приятелеві, що керівники країни «хоробрі відважні, коли воюють із нами»[1298]. Відтак він замовк. Йому дуже поталанило, бо його приятель не доніс на нього. Але багатьом іншим так не пощастило. Сталін був послідовним у своїй логіці: він жертвував сотнею, коли підозрював, що серед неї є п’ятеро ворогів. Кількість смертних вироків політичним злочинцям різко зросла з 1649 1940 р. до 8011 1941 р. і 23 278 1942 р.[1299]. Щоправда, ці цифри набагато нижчі, ніж кількість розстрілів 1937–1938 рр.