Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

На шахті № 4/21 в Сталіно робітники, жінки (чоловіки яких пішли на фронт) та діти протестували проти мінування родовищ. Власті прислали підрозділи НКВС і Червоної армії. Солдати відмовилися стріляти, лише підрозділ НКВС відкрив вогонь по бунтарях. Відтак почалися масові арешти. Серед ув’язнених був старий робітник Нікулін. Він попросив цигарку в співробітника НКВС, за що був застрелений на місці. Багатьох заарештованих перевезли від лінії фронту до Ворошиловграда. Разом із приблизно півтора тисячами в’язнів (переважно дезертирами з Червоної армії та бійцями, які скаржилися на нестачу набоїв) їх розстріляли перед відступом радянських військ із міста[1319]. В самому Сталіно у жовтні 1941 р. розстріли в’язнів (серед них були й стахановці) тривали кілька ночей. Серед убитих були й поранені солдати-червоноармійці, яких не могли евакуювати в тил[1320]. Один житель міста згодом згадував:

«У цьому місті, в тюрмі НКВС, комуністи стратили 180 чоловік і поховали їх у двох ямах, викопаних у тюремному дворі. Трупи, особливо обличчя, були залиті негашеним вапном.

Мого брата ув’язнили на три місяці за спізнення на роботу. Після вісімнадцятиденної праці на тюремному заводі його звільнили і через місяць забрали в армію, бо вже був липень 1941 р.

Згодом наша мати з його дружиною впізнали тіло по документах, які були при ньому, спідній білизні та пальці на лівій руці»[1321].

Деяких в’язнів зі Сталіно при наближенні німців перевели до Сніжного, селища на схід від Сталіно. Під озброєним конвоєм їх загнали у глибоку балку і змусили копати ями. (Свідок, тоді ще малий хлопець, досі згадує їхні змучені й сумні обличчя). Після цього в’язнів розстріляли[1322].

Більшість мешканців Сталіно відмовилися чи принаймні не змогли покинути місто[1323]. Відступ радянських військ та евакуація місцевого керівництва спричинили «повсюди цілковиту паніку й безлад»[1324]. Багатьох мешканців, які подалися на пошуки харчу, застрелили п’яні і міліція, що металася містом. Тільки-но влада покинула місто, почався «відкритий грабунок і неприхований бандитизм»[1325]. Очевидець у Слов’янську згадував, що хуліґани нищили все, як Ради перед відступом[1326]. Це відбувалось в усіх містах Донбасу. Тих, хто залишився, вважали «зрадниками», і спеціально залишені підрозділи (партизани) нещадно їх тероризували[1327]. Згідно з даними міської управи за німецької окупації, з 465 000 жителів Сталіно лише 65 000 покинули місто[1328].

Коли прийшли німці, населення незрідка приймало їх із радістю і в Сталіно, і в інших містах[1329]. Люди принаймні сподівалися, що зможуть якось жити під німецькою владою. Однак німці, зайнявши Донбас, щонайперше збирали всіх чоловіків у певному місці. Росіян та євреїв забирали, і їх більше ніхто не бачив. Багато українців, котрі, як вважали німці, симпатизували їм, після перевірки документів були відпущені[1330].

Донбас, на відміну від інших областей України, через близькість фронту був безпосередньо підпорядкований військовій німецькій адміністрації. В самому Донбасі настрої населення часто змінювалися залежно від того, як змінювалася лінія фронту. Що ближче до фронту було село чи місто, то м’якшим був німецький військовий режим. У цих прифронтових районах люди, особливо колгоспники, намагалися допомагати німцям і вороже зустрічали радянські війська, коли ті поверталися. Селяни відмовлялися давати воду червоноармійцям через те, що за німців жилося вільніше, ніж за більшовиків[1331].